Ранчін А. М.
Шепіт, несміливе дихання,
Трелі солов'я,
Срібло та коливання
Сонного струмка,
Світло нічне, нічні тіні,
Тіні без кінця,
Ряд чарівних змін
Милі особи,
У димних хмарках пурпур троянди,
Відблиск бурштину,
І лобзання, і сльози,
І зоря, зоря!
Відгуки критиків про поезію Фета
Цей найвідоміший вірш Фета з'явився вперше в 2-му номері журналу "Москвитянин" за 1850 рік. Але в цій ранній редакції перший рядок мав такий вигляд:
Шепіт серця, вуст дихання.
А восьмий і дев'ятий рядки читалися:
Блідий блиск і пурпурові троянди,
Мова – не кажучи.
Вірш у новій редакції, яка відобразила виправлення, запропоновані І.С. Тургенєв, було включено до складу прижиттєвих збірок поезії Фета: Вірші А.А. Фета. СПб., 1856; Вірші А.А. Фета. 2 частини. М., 1863. Ч. 1.
Перші видані вірші Фета були відзначені критикою загалом позитивно, хоча визнання не виключало вказівок на слабкості та недоліки. В.Г. Бєлінський визнав, що "з живуть у Москві поетів всіх обдаровані пан Фет"; в огляді "Російська література в 1843" він відзначив "досить численні вірші пана Фета, між якими зустрічаються істинно поетичні". Але у листі В.П. Боткіну від 6 лютого 1843 р. ця оцінка уточнена і устрожена, як недолік Фета названа бідність змісту: "Я говорю: "Воно добре, але як же не соромно витрачати часу і чорнила на такі нісенітниці?". А ще трьома роками раніше, 26 грудня 1840 р., теж у листі В. П. Боткіну В. Г. Бєлінський визнавав: "р. Ф<ет>багато обіцяє".
Б.М. Алмазов, оцінюючи вірш "Жди ясного на завтра дня…", дорікав Фета "невизначеності змісту", яка в цьому творі "доведена до крайності" (Москвитянин. 1854. Т. 6. № 21. Кн. 1. Журналістика. 41).
Поява Фета привітав шанувальник "чистого мистецтва" В.П. Боткін: "<…>є поет з незворушною ясністю в погляді, з незлобивою душею немовляти, яке якимось дивом пройшло між ворогуючими пристрастями і переконаннями, не зворушене ними, і винесло в цілості свій світлий погляд на життя, зберіг почуття вічної краси, - якщо це не рідкісне, не виняткове явище в нашому часі?" (Стаття "Вірші А.А. Фета", 1857).
Однак і він писав, що "для величезної більшості читачів талант м. Фета далеко не має того значення, яким користується він між літераторами. Поціновувачі таланту його складаються, можна сказати, з небагатьох любителів поезії"<…>[Боткін 2003, с. 302].
Зазначав він, що "іноді р. Фет сам не в змозі впоратися зі своїм внутрішнім, поетичним спонуканням, висловлює його невдало, темно<…>". Вказував на тематичну обмеженість фетівської лірики. У Фета дві теми. Перша - любов, причому трактована односторонньо: "З усіх складних і різноманітних сторін внутрішнього людського життя в душі м. Фета знаходить собі відгук одне тільки кохання, і то більшу частину у вигляді чуттєвого відчуття, тобто у самому, так би мовити, первісному наївному своєму прояві". Друга - природа: "Г. Фет є переважно поет вражень природи". "<…>Він вловлює не пластичну реальність предмета, а ідеальне, мелодійне його відображення в нашому почутті, саме красу його, то світле, повітряне відображення, в якому чудовим чином зливаються форма, сутність, колорит та аромат його". І "Шепіт, боязке дихання…" критик відносить до "поезії відчуттів".
Вищим проявом фетовського таланту критик визнав антологічні вірші – твори, написані на античні мотиви і що відрізняються установкою на пластичність, - для Фета все-таки не характерні.
А.В. Дружинін, як і і В.П. Боткін, який сповідував принципи " чистого мистецтва " і вітав фетовскую поезію, несхвально зазначив, що " вірші р. Фета своєю відчайдушною заплутаністю і темрявою перевершують майже все колись написане російському діалекті " .
За справедливою думкою Л.М. Розенблюм, "феномен Фета полягає в тому, що сама природа його художнього дару найповніше відповідала принципам "чистого мистецтва"" (Розенблюм Л.М. А.А. Фет та естетика "чистого мистецтва" // Питання літератури. 2003. № 2 .Цитується за електронною версією: http://magazines.russ.ru/voplit/2003/2/ros.html). Ця кардинальна властивість робила його поезію неприйнятною для більшості сучасників, для яких актуальні суспільні питання були незрівнянно важливішими за шанування краси і любові. В.С. Соловйов так визначив про поезію Фета у статті "Про ліричну поезію. З приводу останніх віршів Фета і Полонського" (1890) "<…>Вічна краса природи та нескінченна сила кохання – і становлять головний зміст чистої лірики”.
А Фет не тільки писав "безідейні" вірші, він відверто, дражливо декларував свою художню позицію: "…Питання: про права громадянства поезії між іншими людськими діяльностями, про її моральне значення, про сучасність у цю епоху і т. п. вважаю кошмарами, від яких давно і назавжди відбувся" (стаття "Про вірші Ф. Тютчева", 1859). У цій статті він заявляв: "…Художнику дорога лише одна сторона предметів: їх краса, так само, як математику дороги їх обриси чи чисельність".
Талант поета як такий все ж таки визнавали і критики радикального-демократичного спрямування – противники "чистого мистецтва". Н.Г. Чернишевський ставив Фета відразу після Н.А. Некрасова, вважаючи другим із поетів-сучасників.
Однак у колі літераторів "Сучасника", до якого входив Н.Г. Чернишевський, утвердилася думка про примітивізм змісту лірики Фета, а про їхнього автора – як про людину невеликого розуму. Це думка Н.Г. Чернишевський висловив у пізньому різкому до непристойності зауваженні (у листі до синів А.М. і М.М. Чернишевського, доданого до листа дружині від 8 березня 1878 року) про вірші Фета; як класично "ідіотський" вірш, було названо саме "Шепіт, несміливе дихання…": "<…>Всі вони такого змісту, що їх міг би написати кінь, якби навчився писати вірші, - завжди йдеться лише про враження та бажання, що існують і у коней, як у людини. Я знав Фета. Він позитивний ідіот: ідіот, яких мало у світі. Але із поетичним талантом. І ту п'єску без дієслів він написав як серйозну річ. Поки пам'ятали Фета, всі знали цю чудову п'єсу, і коли хтось починав декламувати її, всі, хоч і знали її напам'ять самі, приймалися реготати до болю в боках: така розумна вона, що ефект її вічно залишався, ніби новина, разючий».
Цими уявленнями (властивими аж ніяк не лише літераторам радикального спрямування, а й цілком "поміркованому" І.С. Тургенєву) були викликані численні пародії на фетівські вірші. Найбільша кількість пародійних "стріл" була спрямована на "Шепіт, боязке, дихання…": "беззмістовність" (любов, природа – і жодної громадянської ідеї, жодної думки) твору, банальність окремих образів (соловей та його трелі, струмок), претензійно- красиві метафори ("відблиск троянди", "пурпур бурштину") дратували, а рідкісна бездієслівна синтаксична конструкція робила текст найбільш запам'ятовується у поета.
Вірш, "будучи опублікованим на порозі 1850-х років,<…>зміцнилося у свідомості сучасників як найбільш " фетовское " з усіх точок зору, як квінтесенція індивідуального фетовського стилю, що дає привід і захватів і здивування.
Несхвалення у цьому вірші викликала насамперед "нікчемність", вузькість обраної автором теми<...>. У зв'язку з зазначеною особливістю вірша сприймалася та її виразна сторона – просте перерахування через кому вражень поета, надто особистих, незначних характером. Нарочито ж просту і водночас по зухвалості нестандартну форму фрагмента можна було розцінити як виклик " (Сухова Н.П. Лірика Афанасія Фета. М., 2000. З. 71).
За зауваженням М.Л. Гаспарова, читачів цей вірш дратувало насамперед "розірваністю образів" (Гаспаров М.Л. Вибрані статті. М., 1995. С. 297).
Пародист. Н.А. Добролюбов та Д.Д. Мінаєв
Одним з перших "Шепіт, несміливе дихання ..." вишитив Н.А. Добролюбов в 1860 року під пародійної маскою " молодого дарування " Аполлона Капелькина, нібито написав ці вірші у дванадцятирічному віці і майже висіченого батьком за таке непристойність:
ПЕРШЕ КОХАННЯ
Вечір. У затишній кімнатці
Лагідне напівсвітло
І вона, мій гість хвилинний...
Ласкаві та привіт;
Абріс маленької головки,
Пристрасних поглядів блиск,
Розпускається шнурівки
Судорожний тріск…
Жар і холод нетерпіння.
Скинутий покрив.
Звук від швидкого падіння
На підлогу черевичків.
Щасливі обійми,
Поцілуй (так! – А. Р.) німий, –
І стоїть над ліжком
Місяць золотий.
Пародист зберіг "безглагольність", але на відміну від фетовського тексту його вірш сприймається не як одна "велика" пропозиція, що складається з серії називних речень, а як послідовність низки самостійних називних. Фетівська чуттєвість, пристрасність під пером "пересмішника" перетворилися на непристойну своєю натуралістичністю, "напівпорнографічну сценку". Злиття світу закоханих та природи виявилося повністю втраченим. Слово "поцілуй" у простонародній його вимові у Добролюбова протистоїть фетівському поетизму - архаїзму "лобзання".
Через три роки цей же вірш зазнав атаки з боку іншого літератора радикального табору - Д.Д. Мінаєва (1863). "Шепіт, несміливе дихання…" було спародоване ним у четвертому та п'ятому віршах з циклу "Ліричні пісні з цивільним відливом (присв.<ается>А. Фету)":
Холод, брудні селища,
Калюжі та туман,
Кріпацтво,
Гомін поселян.
Від дворових немає поклону,
Шапки набік,
І працівника Семена
Марнота і лінощі.
На полях чужі гуси,
Зухвалість гусенят, -
Посоромлення, загибель Русі,
І розпуста, розпуста!..
Сонце сховалося у тумані.
Там, у тиші долин,
Солодко сплять мої селяни.
Я не сплю сам.
Літній вечір догоряє,
У хатах вогники,
Травневе повітря холодає
Спіть, мужички!
Цієї ночі запашної,
Не стуляючи очей,
Я придумав штраф законний
Накласти на вас.
Якщо раптом чуже стадо
Забреде до мене,
Штраф платити вам буде потрібно.
Спіть у тиші!
Якщо в полі зустрічі гусака,
Те (і буду правий)
Я до закону звернуся
І візьму з вас штраф;
Буду з кожною я корови
Брати четвертаки,
Щоб стерегти своє добро ви
Стали, дядьки…
Мінаєвські пародії складніші за добролюбівську. Якщо Н.А. Добролюбов висміював естетизацію еротичного і "беззмістовність" Фета-лірика, то Д.Д. Мінаєв обрушився на Фета - консервативного публіциста - автора "Нотаток про вільнонайману працю" (1862) і нарисів "З села" (1863, 1864, 1868, 1871).
Семен - недбайливий працівник у господарстві Фета, на якого скаржилися інші вільнонаймані робітники; він прогулював робочі дні і повернув узятий у Фета і не відпрацьований завдаток тільки під тиском світового посередника (нариси "З села", 1863. - Фет А.А. Життя Степанівки, або Ліричне господарство / Вступ. ст., підг. .В.А.Кошелева і С.В.Смирнова.М., 2001. С. 133-134). Тут же – глава IV "Гуси з гусенятами", в якій розповідається про шість гуски з "чередом гусенят", що забралися у фетівські посіви молодої пшениці і попсували зелені; гусята ці належали господарям місцевих заїжджих дворів. Фет наказав заарештувати птахів і запросив у господарів штраф, задовольнившись грошима лише за дорослих гуски і обмежившись 10 копійками за одну гуску замість положених двадцяти; врешті-решт він прийняв замість грошей шістдесят яєць (Там же. С. 140-142).
Роздуми Фета про працівника Семена і про епізод з гусями, що потруїли фетівські посіви, викликали також гнівний відгук М.Є. Салтикова-Щедріна в огляді із циклу "Наше суспільне життя", різкий відгук Д.І. Писарєва. Нещасні гуси та працівник Семен згадувалися Д.Д. Мінаєвим та інших пародіях циклу.
Фетовские нариси сприйняли значною частиною російського освіченого суспільства як твори замшелого ретрограда. На автора посипалися звинувачення у кріпацтві. Зокрема, про це писав в нарисах "Наше суспільне життя" М.Є. Салтиков-Щедрін, уїдливо помітив про Фет – поета і публіциста: "<…>На дозвіллі він частково пише романси, частково людиноненависничає, спочатку напише романс, потім почеловеконенависнічує, потім знову напише романс і знову почоловеконенавіснітельствует.
Подібним чином атестував публіцистику автора "Шепоту, боязкого дихання…" інший радикально налаштований літератор - Д.І. Писарєв 1864 р.: "<…>поет може бути щирим або у повній величі розумного світогляду, або у повній обмеженості думок, знань, почуттів та прагнень. У першому випадку він – Шекспір, Дант, Байрон, Ґете, Гейне. У другий випадок він – р. Фет. – У першому випадку він носить у собі думи та печалі всього сучасного світу. У другому – він співає тоненькою фістулою про запашні кучері і ще зворушливішим голосом скаржиться друковано на працівника Семена<…>Працівник Семен – особа чудова. Він неодмінно увійде в історію російської літератури, тому що йому призначено було провидінням показати нам зворотний бік медалі в найзапеклішому представнику важкої лірики. Завдяки працівникові Семену ми побачили у ніжному поеті, що пурхає з квітки на квітку, розважливого господаря, солідного bourgeois (буржуа. – А. Р.) та дрібну людину. Тоді ми замислилися над цим фактом і швидко переконалися, що тут немає нічого випадкового. Така повинна бути неодмінно виворот кожного поета, що оспівує "шопіт, боязке дихання, трелі солов'я".
Звинувачення та знущальні зауваження щодо малозмістовності та слабо розвиненої свідомості в поезії Фета були у радикально-демократичній критиці постійними; так, Д.І. Писарєв згадував "безпредметному і безцільному воркуванні" поета і помічав про Фет і ще двох поетів - Л.А. Меє та Я.П. Полонському: "кому хочеться озброюватися терпінням і мікроскопом, щоб через кілька десятків віршів стежити за тим, яким манером люблять свою кохану м. Фет, або м. Мей, або м. Полонський?"
Старий поет-"викривач" П..В. Шумахер у сатиричних віршах на святкування ювілею фетівської поетичної діяльності пригадав, хоч і неточно: "У Максима забрав гусака". Про злощасні гуси ліберальна і радикальна преса пам'ятали довго. Як згадує літератор П.П. Перцов, без нагадування про них "не обходилися некрологи великого лірика іноді навіть у видних органах" (Перцов 1933 - Перцов П.П. Літературні спогади. 1890-1902 рр.. / Передмова Б.Ф. Поршньова. М.; Л., 1933 .С. 107).
Оцінка Фета як кріпака і жорстокосердого господаря, що відбирає останні трудові гроші у нещасних селян-трудівників, не мала нічого спільного з дійсністю: Фет відстоював значення саме вільнонайманої праці, він користувався працею найманих робітників, а не кріпаків, про що й написав у нарисах. Власниками гусенят були заможні господарі заїжджих дворів, а аж ніяк не стомлені напівжебраки хлібороби; письменник не самоврядував щодо працівників, а переслідував недобросовісність, лінь і обман з боку таких, як горезвісний Семен, причому часто безуспішно.
Як точно помітила Л.М. Розенблюм, "публіцистика Фета<…>нітрохи не свідчить про сум за минулою кріпосницькою епохою" (Розенблюм Л.М. А.А. Фет та естетика "чистого мистецтва" // Питання літератури. 2003. № 2. Цитується за електронною версією: http://magazines .russ.ru/voplit/2003/2/ros.html).
Однак можна говорити про інше – про насторожене ставлення Фета до наслідків скасування кріпацтва (у чому він солідарний з графом Л.М. Толстим – автором "Анни Кареніної"); що ж до ідейних поглядів Фета, всі вони протягом пореформеного періоду ставали дедалі більше консервативними (серед пізніх прикладів – лист К.Н. Леонтьєву від 22 липня 1891 р. з підтримкою ідеї про пам'ятник ультраконсервативному публіцисту М.М. Каткову і різкою оцінкою "зміїного шипіння уявних лібералів" (Листи А.А. Фета С.А. Петровському та К.М. Леонтьєву / Підг. 3. № 5 / 7. Електронна версія: http://www.rub.ru.philologica. С. 297).
"Співач соловей і троянд" і землевласник та кіннозаводчик: два лики Фета в оцінці літераторів
Новий рід занять, нариси і навіть вигляд Фета, що сприймався раніше як ліричний поет, що витає у світі прекрасного і чужий меркантильним розрахункам, сприймалися здивовано і викликали відторгнення або подив. І.С. Тургенєв писав Я.П. Полонському 21 травня 1861 р.: "Він тепер став агрономом - господарем до відчайдушності, відпустив бороду до стегон - з якимись волосяними вихорами за і під вухами - про літературу чути не хоче і журнали лає з ентузіазмом". А сам Фет з гордістю писав колишньому однополчанину К.Ф. Ревеліоті: "…я був бідняком, офіцером, полковим ад'ютантом, а тепер, слава богу, Орловський, Курський і Воронезький поміщик, кіннозаводчик і живу в чудовому маєтку з чудовою садибою та парком. Все це придбав посиленою працею<…>Ця гордість Фета своїми господарськими успіхами залишалася незрозумілою.
Князь Д.М. Цертелев помітив про Фет – поета і Фет – автор нарисів про садибне господарство: "<…>Може здатися, що маєш справу з двома зовсім різними людьми, хоча обидва вони говорять іноді на одній сторінці. Один захоплює вічні світові питання так глибоко і з такою широтою, що людською мовою не вистачає слів, якими можна було б висловити поетичну думку, і залишаються тільки звуки, натяки та образи, що вислизають, інший ніби сміється над ним і знати не хоче, тлумачачи про врожай, про доходи, про плуги, про кінний завод та про мирових суддів. Ця двоїстість вражала всіх, які близько знали Опанаса Опанасовича".
Радикально налаштовані літератори звернули увагу на цей разючий дисонанс між "чистим ліриком", співаком солов'їв та троянд, та практичним господарем – автором нарисів, які намагаються не проґавити не копійки своїх грошей. Відповідно, у мінаєвських пародіях форма (віршований розмір, "безглагольність") асоціюються з "чистою лірикою", зберігають спогад про фетівське "Шепіт, несміливе дихання…", а "приземлений" зміст відсилає до Фета-публіциста.
Принаймні частиною радикального літературного середовища естетизм Фета-поета, що славить кохання і "срібло"<…>струмка", і суспільний консерватизм були витлумачені як дві сторони однієї медалі: тільки поміщик-"кровопійця", що оббирає селян, і може на дозвіллі милуватися "димними хмаринками" та ранковою зорею: серце черствого естету глухо до народного горя, а доходи землевласника дозволяють вести йому пустий спосіб життя.(Насправді Фет у перші роки своєї господарської діяльності вільного часу майже не мав, перебуваючи в клопотах і роз'їздах; але про це його критики воліли забути.)
Вже саме оспівування краси в "Шепоті, боязкому подиху..." дражнило супротивників Фета. Всі вони могли б повторити за Н.А. Некрасовим – автором поетичного діалогу "Поет і громадянин": "Ще соромніше за годину горя / Красу долин, небес та моря / І ласку милою оспівувати…". Поетичні достоїнства Фета і, зокрема, вірші "Шепіт, боязке подих…" опоненти поета могли визнавати. Так, М.Є. Салтиков-Щедрін зауважив: "Безперечно, у будь-якій літературі рідко можна знайти вірш, який своєю запашною свіжістю спокушав би читача такою мірою, як вірш м. Фета "Шепіт, несміливе дихання"", але "тісний, одноманітний і обмежений світ, поетичному відтворенню якого присвятив себе г.Фет", вся творчість якого не більше ніж повторення "у кількох ста варіантах" саме цього вірша. Проте критики поезії Фета відчували абсолютну недоречність "чистої лірики" у той час, коли були потрібні пісні протесту та боротьби.
Показовою є також оцінка вірша графом Л.М. Товстим, що вже пережив духовну кризу і бачив тепер головні переваги істинного мистецтва у простоті та зрозумілості: С.Л. Толстого: " Про відоме вірш " Шепіт, несміливе дихання " батько у 60-х роках говорив приблизно так: " Це майстерне вірш; у ньому немає жодного дієслова (присудка). Кожен вираз – картина; не зовсім вдало хіба тільки вираз "У димних хмаринках пурпур троянди". Але прочитайте ці вірші будь-якому мужику, він дивуватиметься, не тільки в чому їхня краса, а й у чому їхній сенс. Це – річ для невеликого гуртка ласощів у мистецтві" (спогади сина, С.Л. Толстого (Л.Н. Толстой у спогадах сучасників. М., 1955. Т. 1. С. 181)".
Ситуацію точно оцінив супротивник радикальної літератури Ф.М. Достоєвський у статті "Г-бов і питання про мистецтво", 1861), який погодився, що поява вірша Фета була, м'яко кажучи, дещо невчасною: "Покладемо, що ми переносимося у вісімнадцяте століття, саме в день лісабонського землетрусу. Половина жителів у Лісабоні гине, будинки розвалюються і провалюються, майно гине, кожен з тих, що залишилися в живих, що-небудь втратив - або маєток, або сім'ю. поет На другий день вранці виходить номер лісабонського "Меркурія" (тоді все видавалися "Меркурії") Номер журналу, що з'явився в таку хвилину, збуджує навіть деяку цікавість у нещасних лісабонців, незважаючи на те, що їм у цю хвилину не до журналів; сподіваються, що номер вийшов навмисне, щоб дати деякі відомості, повідомити деякі звістки про загиблих, про зниклих безвісти та інше. кидається всім в очі щось на кшталт наступного: "Шепіт, несміливе дихання..." Не знаю напевно, як прийняли б свій "Меркурій" лісабонці, але мені здається, вони тут же страчували б всенародно, на площі, свого знаменитого поета, і зовсім не за те, що він написав вірш без дієслова, а тому, що замість трелів солов'я напередодні чулися під землею такі трелі, а коливання струмка з'явилося в ту хвилину такого коливання цілого міста, що у бідних лісабонців не тільки не залишилося охоти спостерігати "У димних" хмаринках пурпур троянди" або "Відблиск бурштину", але навіть здався надто образливим і небратським вчинок поета, який оспівує такі кумедні речі в таку хвилину їхнього життя".
Землетрус у португальському місті Лісабоні (1755 рік), про який згадує Достоєвський, забрав життя близько 30 000 жителів, ця виняткова трагічна подія послужила предметом для філософських міркувань, що заперечували добрий провид (Вольтер, "Поема про загибель Лісабона, або Провер "" і т.д.).
Далі у Достоєвського слідує роз'яснення, і оцінка змінюється: "Зауважимо, втім, наступне: припустимо, лісабонці і стратили свого улюбленого поета, але ж вірш, на який вони всі розсердилися (будь воно хоч і про троянди і бурштину), могло бути чудово по Мало того, поета вони б стратили, а через тридцять, через п'ятдесят років поставили б йому на площі пам'ятник за його дивовижні вірші взагалі, а разом з тим і за "пурпур троянди" зокрема. стратили поета, як пам'ятник досконалості поезії та мови, принесла, можливо навіть і чималу користь лісабонцям, збуджуючи в них потім естетичне захоплення і почуття краси, і лягла благотворною росою на душі молодого покоління".
Підсумок міркування такий: "Якесь суспільство, припустимо, на краю загибелі, все, що має скільки-небудь розуму, душі, серця, волі, все, що усвідомлює в собі людину і громадянина, зайняте одним питанням, однією спільною справою. Невже тоді тільки між одними поетами і літераторами не повинно бути ні розуму, ні душі, ні серця, ні любові до батьківщини і співчуття загальному благу? б, наприклад, поети не віддалялися в ефір і не дивилися б звідти зверхньо на решту смертних<…>. А мистецтво багато може допомогти іншій справі своїм сприянням, тому що містить у собі величезні кошти та великі сили”.
Фет як "чистий поет" та кірасирський офіцер: ще одна пародія Д.Д. Мінаєва та її контекст
Ще раз Д.Д. Мінаєв (1863) спародіював вірш Фета, представивши свій текст начебто ранню, "дотургенівську" редакцію самого автора; вірш із таким коментарем "прислав" "майор Бурбонов"; це одна з пародійних масок Д.Д. Мінаєва, умовний образ тупого солдафона - "Бурбона". Ось текст пародії:
Тупіт, радісне іржання,
Стрийний ескадрон,
Трель горниста, коливання
Віючих прапорів,
Пік блискучих та султанів;
Шаблі наголо,
І гусарів та уланів
Горде чоло;
Амуніція в порядку,
Відблиск срібла, -
І марш-марш у всі лопатки,
І ура, ура!
Тепер віршована форма фетовського вірша наповнюється зовсім іншим змістом, ніж у мінаєвських пародіях "з цивільним відпливом" - дуже мізерним: скалозубовським захопленням перед красою військового ладу, захопленням перед ладною амуніцією. Естетизація любові та природи, що була у фетовському оригіналі, замінюється естетизацією фрунту. Пародист немов заявляє: пану Фету нічого сказати і все одно, про що "співати", - оригінальними думками поет Фет явно де не блищить.
У перебільшеному вигляді Д.Д. Мінаєв відбив дійсне розуміння Фетом природи поезії. Фет був неодноразово стверджував, що в ній необхідні "божевілля і нісенітниця, без якої я поезії не визнаю" (лист Я.П. Полонському від 31 березня 1890).
Репутація Фета як поета без ідеї, якщо взагалі не просто дурної істоти, до того ж абсолютно байдужої до тематики своїх віршів, була дуже поширеною. Ось свідчення А.Я. Панаевой: " Дуже добре пам'ятаю, як Тургенєв гаряче доводив Некрасову, що у однієї строфі вірші: " Не знаю сам, що співати, - але тільки пісня зріє! " Фет викрив свої телячі мізки " (Панаева (Головачева) А.Я. Спогади / Вступ Статті К. Чуковського, Прим.Г.В.Краснова і Н.М.Фортунатова.
Дуже промовиста і тургенівська пародія: "Я довго стояв нерухомо / І дивні рядки читав; / І дуже мені дикі здавались / Ті рядки, що Фет написав. // Читав… що читав, я не пам'ятаю, / Якась таємнича дурниця…" . А.В. Дружинін писав у щоденнику про "безглуздому дитину" Фете та його "допотопних понять" (запис від 18 грудня 1986 року (Дружинін А.В. Повісті. Щоденник. М., 1986. С. 255). Насправді Фет свідомо провокував літературну середу навмисними "безглуздями" (пор. спостереження з цього приводу в книзі: Кошелєв В.А. Афанасій Фет: Подолання міфів. Курськ, 2006. С. 215).
Сам І.С. Тургенєв питав поета: "Навіщо ти ставишся підозріло і чи не зневажливо однієї з невід'ємних здібностей людського мозку, називаючи її колупанням, розважливістю, запереченням - критиці?" (Лист Фету від 10 (22) вересня 1865 р.).
Н.А. Некрасов у друкованому відгуку (1866 року) стверджував: "У нас, як відомо, водяться поети трьох пологів: такі, які "самі не знають, що співатимуть", за влучним висловом їх родоначальника, м. Фета. Це, так би мовити, птахи-співочі". Така репутація Фета підтримувалася його висловлюваннями (у віршах і в прозі) про ірраціональну, інтуїтивну основу творчості, про звук, а не сенс як початок поезії. Ця улюблена фетівська ідея була багаторазово висміяна пародистами: "Він співає, як ліс прокинувся, / Кожною травою, гілкою, птахом<…>І до тебе я прибігла, / Щоб дізнатися, що це означає?" (Д.Д. Мінаєв, "Старий мотив"); "Друг мій! Умний я завжди, / Вдень я - від сенсу не проти. / Лізе в мене нісенітниця / У теплу зоряну ніч" ("Тиха зоряна ніч"); "Мріє біля каміна / Афанасій Фет. / Мріє він, що в руки / Звук упіймав, - і ось / Він верхи на звуку / У повітрі пливе "(Д.Д. Мінаєв, "Чудова картина!", 1863).
Але Некрасов, відгукуючись на збірку Фета 1856 року, визнавав: "Сміливо можемо сказати, що людина, яка розуміє поезію і охоче відкриває душу свою її відчуттям, в жодному російському авторі, після Пушкіна, не почерпне стільки поетичної насолоди, скільки доставить йому р." Фет".
На близькість Фета (лише " товстого добродушного офіцера " ) натякав граф Л.Н. Толстой В.П. Боткіну, 9 / 21 липня 1857 року, відчуваючи якусь невідповідність між тонкими віршами та їх творцем: "…І в повітрі за піснею солов'їною розноситься тривога і любов! – Чарівно! І звідки у цього добродушного товстого офіцера така незрозуміла великих поетів" (йдеться про вірш "Ще травнева ніч", 1857).
Фет – особистість сприймався насамперед як недавній кавалерійський офіцер, причому така характеристика вказувала на його обмеженість, нерозвиненість, простоватість розуму. І.С. Тургенєв, іронічно відповідаючи на лист Фета, в якому той різко відстоював свої права поміщика і претендував як землевласник на привілейоване становище, зауважував: "Держава та суспільство має охороняти штаб-ротмістра Фета як зіницю ока".<…>". В іншому листі він іронізував з приводу "короткого кавалерійського кроку" Фета (лист Фету від 5, 7 (12, 19) листопада 1860 р.); вже напівіронічно (але тільки напів-, а наполовину всерйоз) назвав Фета "закоренілим і розлюченим кріпаком і поручником старого гарту" (лист Фету від 18, 23 серпня (30 серпня, 4 вересня) 1862 р.).
Вибір Фетом, який закінчив 1844 р. імператорський Московський університет і вже набув деякої популярності як поет, військової служби диктувався несприятливими життєвими обставинами. Його батько, спадковий дворянин Афанасій Неофітович Шеншин, зустрів у Німеччині Шарлотту Елізабету Фет (уроджену Беккер); яка вже була одружена з Йоганном-Петром-Карлом-Вільгельмом Фетом, і відвіз до Росії. Шеншин і Шарлотта Фет, можливо, були спочатку повінчані за протестантським обрядом 2 жовтня 1820 (православне вінчання відбулося лише 1822 року). Розлучення Шарлотти з Фетом було здійснено лише 8 грудня 1821 року, і народжена від їхнього союзу дитина, записана як син Шеншина, після розслідування, проведеного церковною та світською владою (розслідування було викликано якимось доносом), у 1835 році було визнано сином пана Фета, втративши права російського дворянина.
Сам Фет, мабуть, насправді вважав своїм батьком І. Фет, хоч і старанно приховував це; до відносно недавнього часу панувала версія, що той був батьком поета насправді; факт вінчання О.М. Шеншина з Шарлоттою Фет за протестантським обрядом заперечувався (див., наприклад: Бухштаб Б.Я. А.А. Фет: Нарис життя та творчості. Л., 1974. С. 4-12, 48). Відомості з новознайдених документів свідчить, але тільки опосередковано, скоріше, на користь версії про батьківство Шеншина (див.: Кожинов В.В. Про таємниці походження Афанасія Фета // Проблеми вивчення життя і творчості А.А. Фета: Збірник наукових праць. Курск , 1933; Шеншин В. А. А. А. Фет-Шеншин: Поетичне світогляд.. М., 1998. С. 20-24). Проте сам О.М. Шеншин безперечно вважав Опанаса сином не своїм, а Фета. Офіційно він був визнаний спадковим дворянином Шеншиним лише в 1873 р. після подання прохання на найвище ім'я (див. про це: Бухштаб Б.Я. А.А. Фет: Нарис життя та творчості. С. 48-49). (Про різні версії походження Фета див. також, наприклад: Федіна В.С. А.А. Фет (Шеншин): Матеріали до характеристики. Пг., 1915. С. 31-46; Благий Д. Афанасій Фет – поет і людина // А. Фет. Спогади / Предисл. Д. Благого, Упоряд. і прямуючи А. Тархова, М., 1983. С. 14-15; Кузьміна І. А. Матеріали до біографії А. А. Фета // література 2003. № 1;Шеншина В. А. А. А. Фет-Шеншин: Поетичне світогляд / Видавництво 2-е, доп. М., 2003. С. 212-224; Подолання міфів С. 18-28, 37-38, див. також коментар А. Є. Тархова до автобіографічної поеми Фета "Дві липки" у вид. Т. 2. С. 535-537).
Фет вирішив вислужити дворянство; Звичайним і, як здавалося, найпростішим засобом для цього була військова служба.
У мемуарах "Ранні роки мого життя" Фет називає причинами вибору військової служби крім бажання повернути спадкове дворянство офіцерський мундир як свій власний "ідеал" та сімейні традиції (Фет А. Ранні роки мого життя. М., 1893. С. 134); В.А. Кошелєв припускає, що вступ на військову службу було також засобом уникнути ""богемного" існування, в яке було поринув у студентські часи" (Кошелєв В.А. Афанасій Фет: Подолання міфів. С. 76). Так чи інакше, висловлювання Фета, не розраховані, на відміну його спогадів, на прочитання широким колом, свідчать про нелюбові до військової службе.
Фет вступив на військову службу у квітні 1845 р. унтер-офіцером до Кірасирського орденського полку; через рік отримав офіцерський чин, у 1853 р. перейшов у лейб-гвардії уланський Його Імператорської Високості Цесаревича полк, до 1856 р. дослужився до звання ротмістра. "Але в 1856 р. новий цар Олександр II, як би в компенсацію дворянству за реформу, що готується, ще більше утруднив проникнення в потомствені дворяни. За новим указом для цього став вимагатися вже не майорський, а полковницький чин, досягти якого в найближчий термін Фет не міг сподіватися.
Фет вирішив піти з військової служби. У 1856 р. він взяв річну відпустку, яку частково провів за кордоном (у Німеччині, Франції та Італії), по закінченні річної відпустки звільнився в безстроковий, а в 1857 р. вийшов у відставку та оселився в Москві” (Бухштаб Б.Я. А. А. Фет: Нарис життя та творчості.С. 35).
Фет насправді дуже обтяжувався військовою службою й у листах другові І.П. Борисову відгукувався про неї дуже різко: "через годину столовою ложкою лізуть різні гоголівські Вії на очі", яких потрібно не тільки терпіти, але яким "ще потрібно посміхатися".
Для ставлення товаришів по службі до поета показовий такий їхній віршований жарт: "Ах ти, Фет, / Не поет, / А в мішку м'якіна, / Не пиши, / Не сміши / Нас, дитинко!". Вірші ці, очевидно, приятельські, не знущальні, але про розуміння фетівської поезії вони явно не говорять.
Поет стверджував: "Ідеальний світ мій зруйнований давно". Життя його подібне "брудній калюжі, в якій він тоне; він дістався "до байдужості добра і зла". Він зізнається Борисову: "Ніколи ще не був я вбитий морально до такого ступеня", вся його надія - "знайти десь мадмуазель з хвостом тисяч у двадцять п'ять сріблом, тоді кинув би все". А в мемуарах "Ранні роки мого життя" він писав про себе, що йому "довелося принести на тверезий вівтар життя найзадушевніші прагнення і почуття" (Фет А. Ранні роки мого життя .М., 1893. С. 543).
Цими обставинами, мабуть, пояснюється та душевна черствість, байдужість до оточуючих Фета, відзначені деякими сучасниками Фета: "Я ніколи не чула від Фета, щоб він цікавився чужим внутрішнім світом, не бачила, щоб його зачепили чужі інтереси. Я ніколи не помічала. в ньому прояви участі до іншого та бажання дізнатися, що думає і відчуває чужа душа "(Т.А. Кузьмінська про А.А. Фет / Публікація Н.П. Пузіна // Російська література. 1968. № 2. С. 172) . Втім, визнавати безперечність таких свідчень (як і категорично заперечувати їх) складно.
Проте, вийшовши у відставку, він демонстративно продовжував носити уланський кашкет.
Від осміяння до шанування
Ще одна пародія на "Шепіт, несміливе дихання ..." належить Н.А. Вормсу, вона входить у цикл "Весняні мелодії (Наслідування Фету)" (1864):
Звуки музики та трелі, –
Трелі солов'я,
І під липами густими
І вона, і я.
І вона, і я, і трелі,
Небо та місяць,
Трелі, я, вона і небо,
Небо та вона.
Н.А. Вормс пародує уявну беззмістовність фетовського вірша: замість трьох строф оригіналу – лише дві (навіщо ще строфа, якщо й так нічого сказати?), причому вся друга строфа побудована на повторах слів, - як узятих з першої ("трелі", "і вона, і я", "я, вона", "і вона"), так і що з'являються тільки в цьому другому чотиривірші ("небо"). Найбільш частотними виявляються особисті займенники "я" та "вона", позбавлені певного значення.
Нарешті, 1879 року спародіював "Шепіт, боязке дихання…" П.В. Шумахер:
Блакитний колір
Незабудка на полі,
Камінь – бірюза,
Колір небес у Неаполі,
Любашки очі,
Моря Андалузького
Синь, блакит, сапфір, -
І жандарма російської
Блакитний мундир!
Висміюється знову-таки горезвісна "беззмістовність" Фета: всі абсолютно різнорідні образи підібрані на основі однієї, цілком випадкової ознаки – блакитного кольору. (Андалузія – історична область в Іспанії..) А ось згадка про російський жандарм (жандарми носили блакитні мундири) по-своєму очікувано: пародист натякає на горезвісний ультраконсерватизм охоронця Фета.
Особливий випадок - вірш "Нічліг на селі" (1857-1858) І.С. Нікітіна: "перші дві строфи його сприймаються як очевидна пародія на "Шопіт, несміливе дихання ... І зоря, зоря!" ). Ось фрагмент з нього: "Душне повітря, дим скіпки, / Під ногами сміття, / Сміття на лавках, павутини / По кутах візерунок; / Закоптілі полоти, / Черствий хліб, вода, / Кашель, пряхи, плач дитині… О, нужда, потреба!". Пародійний ефект виник, очевидно, ненавмисно, автор до нього не прагнув; І.С. Нікітіна підвела "пам'ять розміру": розмір вірша викликає майже неминучі асоціації зі знаменитим віршем Фета.
Молодий поет О.М. Апухтін ще в 1858 році сказав про Музей Фета і про її гонителів:
Але строга дружина з усмішкою дивилася
На сміх і стрибки дикуни молодої,
І, горда, пройшла і знову заблищала
Нев'янучою красою.
("А.А. Фету")
Але ставлення до Фета у літературних колах відчутно змінилося лише ближче до кінця його життя. В.С. Соловйов писав про поезію Фета у примітці до свого вірша "19 жовтня 1884 р.": "А.А. Фет, якого виняткове обдарування як лірика було по справедливості оцінено на початку його літературного терену, зазнав потім тривалого гоніння і знущання з причин, не які мають жодного відношення до поезії. Лише в останні десятиліття свого життя цей незрівнянний поет, яким має пишатися наша література, придбав прихильних читачів». (Про літературну репутацію Фета і сприйняття його поезії див. також: Єлизаветіна Г.Г. Літературна доля А.А. Фета // Час і долі російських письменників. М., 1981.)
До кінця століття рішучим чином змінилося і ставлення до вірша Фета: "Для раннього символізму вірш Фета, що багаторазово цитується, "Шепіт, несміливе дихання…" послужило<…>витоком нескінченно різноманітного розгортання парадигми шепіт (ремствування, шелест і т.п.)" (Ханзен-Леве А. Російський символізм: Система поетичних мотивів: Ранній символізм / Пер. з ньому. С. Бромерло, А.Ц. Масевича та А. А.). Е. Барзаха, СПб., 1999. С. 181).
Шепіт, несміливе дихання. Трелі соловейки, Срібло та коливання Сонного струмка. Світло нічний, нічні тіні, Тіні без кінця, Ряд чарівних змін Милого обличчя, У димних хмаринках пурпур троянди, Відблиск бурштину, І лобзання, і сльози, І зоря, зоря!
Аналіз вірша Фета «Шіпіт, несміливе дихання ...»
Афанасій Фет по праву вважається одним із найромантичніших російських поетів. Хоча автор ніколи не зараховував себе до цього літературного спрямування, його твори пронизані духом романтизму. Основу творчості Фета складає пейзажна лірика. Причому, у деяких творах вона органічно переплітається із любовною. У цьому нічого дивного, оскільки поет був переконаним прибічником теорії єднання людини з природою. На його думку, людина є невід'ємною її частиною як син є породженням свого батька. Тому природу неможливо не любити, і це почуття у Фета часом виражене у віршах набагато сильніше, ніж любов до жінки.
Вірш «Шепіт, несміливе дихання…», написане 1850 року, є яскравим прикладом. Якщо раніше своїх творах Фет захоплювався красою жінки, вважаючи її центром світобудови, то лірика зрілого поета характеризується, насамперед, схилянням перед природою – прародителькою всього живого землі. Вірш починається з витончених та вишуканих рядків, у яких описується ранній ранок. Точніше, той короткий період, коли ніч змінюється вдень, і цей перехід займає лічені хвилини, що відокремлюють світло від мороку. Першим провісником світанку, що наближається, є соловей, трелі якого чути крізь шепіт і несміливе дихання ночі, «срібло і коливання сонного струмка», а також дивовижна гра тіней, які створюють химерні візерунки, ніби тчуть невидиму павутину.
Досвітні сутінки не тільки перетворюють навколишній світ, а й є причиною «чарівних змін милої особи», на яких за кілька миттєвостей заграють промені ранкового сонця. Але поки ця чудова мить не настала, є час віддатися любовним втіхам, які залишають сльози захоплення на обличчі, змішуючись із пурпуром та бурштиновими відблисками зорі.
Особливістю вірша «Шепіт, боязке дихання…» і те, що у ньому немає жодного дієслова. Всі дії залишаються за кадром, а іменники дозволяють надати кожній фразі незвичайний ритм, спокійний і неквапливий. Разом з тим, кожна строфа є завершеною дією, яка констатує те, що вже сталося. Це дозволяє створити ефект присутності і надає особливу жвавість поетичній картині раннього літнього ранку, змушує працювати уяву, яка жваво «домальовує» деталі, що бракують.
Попри те що, що вірш «Шепіт, несміливе дихання…» є класикою російської літератури, після публікації на Афанасія Фета обрушився шквал негативних відгуків. Автору ставили у провину те, що цей твір є безпредметним. І той факт, що в ньому відсутня конкретика, і про світанку, що настає, читачам доводиться здогадуватися по рубаних коротких фразах, змусило критиків зарахувати цей твір до розряду «поетичних опусів, розрахованих на вузьке коло людей». Сьогодні вже з упевненістю можна стверджувати, що і Лев Толстой, і Михайло Салтиков-Щедрін публічно звинуватили Фета у «вузькій міркуванні» лише з однієї простої причини – поет у своєму вірші торкнувся теми інтимних взаємин, на яку в 19 столітті все ще було накладено негласне табу. І хоч прямо про це в самому творі не говориться, тонкі натяки виявляються набагато промовистішими за будь-які слова. Однак від цього вірша не втрачає свого романтизму та чарівності, витонченості та витонченості, елегантності та аристократизму, які властиві переважній більшості творів Афанасія Фета.
«Шіпіт, несміливе дихання…»: слухати текст, відео
Вірш Фета "Шепіт, несміливе дихання..." з'явилося друком 1850 року. На той час Фет вже був цілком сформованим поетом, зі своїм особливим голосом: з різко суб'єктивним забарвленням ліричного переживання, з умінням наповнити слово живою конкретністю і одночасно вловити нові обертони, "миготливі" нюанси у його значенні, із загостреним відчуттям ролі композиції у вірші – композиції, що передає, по суті, конструкцію, структуру розвитку самого авторського почуття. Фет новаторськи розробляв образний лад вірша, його мелодику, дивував вільним поводженням з лексикою та викликав обурення небажанням прислухатися до елементарних законів граматики.
Одним словом, при згадці імені Фета у свідомості його сучасників виникало уявлення про яскраво, надто яскраво виражену поетичну індивідуальність. На той час Фет зарекомендував себе як поет, який зосередив увагу досить вузькому колі проблем, далеких від злоби дня, від насущних інтересів реальної дійсності. Це закріпило за його лірикою репутацію певної одноплановості, а в очах найрадикальніших діячів доби – навіть своєрідної неповноцінності.
Вірш "Шепіт, несміливе дихання..." зміцнилося у свідомості сучасників як найбільш фетівське з усіх точок зору, як квінтесенція індивідуального фетівського стилю, що дає привід і для захоплення, і для здивування:
У цьому вірші несхвалення викликала насамперед "нікчемність", вузькість обраної автором теми, відсутність подійності - якість, яка здавалася невід'ємно властивою поезії Фета. У зв'язку з зазначеною особливістю вірша сприймалася та її виразна сторона – просте перерахування через кому вражень поета, надто особистих, незначних характером. Нарочито ж просту і водночас по зухвалості нестандартну форму можна було розцінити як виклик. І у відповідь, дійсно, посипалися гострі і влучні, по суті, пародії, оскільки пародія, як відомо, обіграє найбільш характерні якості стилю, що концентрують у собі його об'єктивні властивості, і індивідуальні художні пристрасті автора. В даному випадку передбачалося навіть, що вірш Фета не програє, якщо його надрукувати у зворотному порядку – з кінця...
З іншого боку, не можна було не визнати, що поет блискуче вимагав своєї мети – колоритного зображення картини нічної природи, психологічної насиченості, напруженості людського почуття, відчуття органічної єдності душевного та природного життя, повної ліричної самовіддачі. У цьому сенсі варто навести висловлювання принципового противника Фета в плані світоглядному - Салтикова-Щедріна: "Безперечно, в будь-якій літературі рідко можна знайти вірш, який своєю запашною свіжістю спокушав би читача настільки, як вірш м. Фета "Шепот, робко. .."
Цікава думка Л.Толстого, який високо цінував поезію Фета: "Це майстерний вірш; у ньому немає жодного дієслова (присудка). , але й у чому їхня думка. Це – річ для невеликого гуртка ласощів у мистецтві".
Спробуємо визначити, як Фет домагається, щоб " кожен вираз " стало " картиною " , як і досягає разючого ефекту миттєвості що відбувається, відчуття триває часу і, попри відсутність дієслів, присутності внутрішнього руху на вірші, розвитку дії.
Граматично вірш являє собою один, що проходить через всі три строфи оклику. Але наше сприйняття його як неподільна текстова одиниця міцно спаяна з відчуттям його внутрішньо компактної композиційної цілісності, що має смисловий початок, розвиток і кульмінацію. Дробове перерахування через кому, яке може здатися головним двигуном у динаміці переживання, насправді лише зовнішній структурний механізм. Головний двигун ліричної теми – у її смисловому композиційному розвитку, що ґрунтується на постійному зіставленні, співвіднесенні двох планів: приватного та загального, інтимно-людського та узагальнено-природного. Цей перехід від зображення світу людини до світу навколо, від того, що "тут, поруч", до того, що "там, навколо, вдалині", і навпаки, здійснюється від строфи до строфи. У цьому характер деталі зі світу відповідає характеру деталі зі світу природи.
Шепіт, несміливе дихання,
Трелі солов'я,
Срібло та коливання
Сонний струмок.
Світло нічне, нічні тіні,
Тіні без кінця,
Ряд чарівних змін
Милі особи,
У димних хмарках пурпур троянди,
Відблиск бурштину,
І лобзання, і сльози,
І зоря, зоря!
Аналіз вірша «Шепіт, несміливе дихання» Фета
А. Фет по праву вважається одним із найкращих представників романтичної школи. Його твори є «мистецтво заради мистецтва». Відмінною особливістю творчості Фета стало дивовижне поєднання пейзажної та любовної лірики. Вірш «Шепіт, боязке дихання» (1850 р.) – одне з найкращих творів ліричного поета. Воно присвячене трагічно загиблої першої коханої поета – М. Лазіч.
Публікація вірша викликала безліч критичних відгуків. Багато хто дорікав поету в повному відриві від дійсності та безпредметності. У провину Фета ставилася легкість і легкість образів. Деякі критики стверджували, що за незрозумілими образами ховається зайвий еротизм. Найбільш несправедливими були заяви у тому, що вірш – просто технічно слабка дрібничка, гідна лише бездарного рифмоплета. Час показав, що за видимою простотою ховався величезний поетичний талант.
Оригінальна особливість твору у тому, що автор не використовує жодного дієслова. Навіть епітети не відіграють великої ролі, вони лише підкреслюють характерні властивості предметів та явищ: «несміливе», «нічні», «димні». Головний ефект досягається особливим поєднанням іменників. Їхня різноманітність і робить вірш динамічним і образним. «Людські» поняття («дихання», «сльози») переплітаються з природними, створюючи відчуття нерозривного зв'язку. Поміж ними неможливо провести кордон. Любовні стосунки вплетені у світ. Почуття пристрасті розчиняється в навколишніх фарбах та звуках. Ранкові зміни у природі відразу позначаються людині як «змін милого обличчя».
Вірш складається з однієї безперервної пропозиції. Це компенсує відсутність дієслів та підвищує динаміку. Загалом твір є поєднанням звуків, візуальних образів та чуттєвих переживань. Автор дає читачеві лише загальний контур картини, деталі, що бракують, має домалювати уяву. Це відкриває безмежні змогу польоту фантазії. Кульмінацією твору стає зоря, що символізує найвищу точку любовної пристрасті.
А. А. Фет - поет, все життя захоплювався красою природи. Своє захоплене ставлення він записував у віршах. Але часто в його творах тема природи і любові була сплетена воєдино, тому що Афанасій Афанасійович вважав, що людина повинна жити в гармонії з природою. Таке з'єднання читач бачить у вірші "Шепіт, несміливе дихання", аналіз якого представлений нижче.
Виправлення у назві
Аналіз вірша "Шепіт, несміливе дихання" варто почати з того, що під час публікацій цей твір дещо видозмінювали. Трапляються різні варіанти написання назви. Це з зміною правил в орфографії. А деякі корективи були внесені І. С. Тургенєвим, який надрукував вірш у журналі 1850 року.
Письменник змінив деякі рядки, вважаючи, що вірш звучатиме милозвучніше. Тургенєв нерідко так коригував вірші Фета, що завжди йшло їм користь. Бо поет мав свій, особливий стиль.
Дехто вважає, що цей твір, як і багато інших, Фет присвятив своїй коханій Марії Лазич. Це кохання закінчилося трагічно, але Опанас Опанасович продовжував пам'ятати про нього. Цей вірш одна із кращих творів поета, у якому краса природи сплелася разом із людськими почуттями, що додало твору особливу красу.
Особливості композиції
Аналіз вірша "Шепіт, несміливе дихання" слід продовжити композиційними особливостями. Незважаючи на простоту і відсутність будь-якого сюжету, читач не сприймає його як перерахування слів, тому що в цьому творі є цілісна композиція, з властивими їй початком, кульмінацією і кінцівкою.
Вірш складається з трьох строф, кожна відноситься до певного елемента композиції. На початку поет описує сонну природу, яка починає своє пробудження з солов'їних трелів. Також за першим рядком можна вгадати образи коханих, котрі прийшли на побачення.
У наступній строфі спостерігається розв'язка – відбувається зміна ночі вранці. Але змінюють вони одне одного за лічені миті. І поет зображує цю гру світла та тіні на милому герою особі. І в останній строфі розпал пристрастей досягає своєї вершини, так само як і краса природи, - з'являється зоря, починається новий день. При більш детальному аналізі вірша "Шепіт, боязкий подих" можна побачити, що в ньому є сюжет про двох закоханих, які спостерігають разом красу природи.
Мотив кохання
В аналізі вірша "Шепіт, несміливе дихання" Фета слід зазначити, що, паралельно з описом зміни ночі та ранку, відбувається розвиток любовної лінії. Хоч у творі і не згадується про жодних коханих, читач за тонкими натяками розуміє, що йдеться саме про них.
Це двоє закоханих, які рідко зустрічаються, і для них кожне побачення хвилююче. Про це говорить найперший рядок у творі. Герой відноситься до своєї дорогої з ніжністю та теплом. Ці почуття відображені в рядку, в якому згадується про гру світла та тіні на милому обличчі.
В останній строфі закохані вже осміліли, їхня пристрасть розгоряється все сильніше. Так само, як все яскравіше стає зоря. А сльози викликані розлукою, бо з настанням ранку їм доводиться розлучатися. Так у своєму вірші поет дуже тонко і делікатно стосується інтимної теми, що у ХІХ столітті було сміливим рішенням.
Зіставлення двох тем
У аналізі вірша Фета " Шепіт, боязке подих " важливо відзначити, що ліричний мотив у творі розвивається завдяки постійному зіставленню двох тем. Це теми пейзажної та любовної лірики. Кожна з цих ліній розвивається паралельно, що робить твір більш насиченим, експресивним.
Протягом вірша відбувається розвиток у бік від меншого до більшого. Якщо на самому початку між героями відчувалася боязкість, сором, а природа ще спала, то відбувається поступове наростання напруження емоцій. І водночас розширюється сприйняття природи героєм. Його погляд охоплює дедалі більше, немов із посиленням почуттів він тонше й глибше розуміє природну красу. Це підкреслює думку поета про те, що людина повинна жити в гармонії з навколишнім світом.
Віршований розмір та спосіб римування
У короткому аналізі вірша " Шепіт, несміливе дихання " одне із пунктів - це розмір вірші та спосіб його римування. Цей твір написано чотиристопним хореєм. Воно складається з трьох строф, у кожному по чотири рядки. Спосіб римування перехресний.
Особливості у створенні образів
У короткому аналізі вірша Фета "Шепіт, несміливе дихання" варто відзначити, як за допомогою колірної гами поету вдалося надати своєму творінню ще більше виразності та ліричності. Тут так само, як і у випадку із сюжетом, читач бачить поступову градацію. На самому початку було обрано спокійний приглушений відтінок – срібний.
У другій строфі поет продовжує дотримуватися цієї гами, та й контур самих образів ще досить розмите, неясне. Але вже відбувається змішання різних відтінків (описується гра світла та тіні). У фінальних рядках читач вже помічає яскравість фарб (пурпур, колір бурштину), які відповідають чудовому явищу – зорі. Таким чином, колірна гама доповнює ліричність картини, що описується у вірші.
Літературні стежки та засоби виразності
Важливим моментом у лінгвістичному аналізі вірша Фета "Шепіт, боязке дихання" є його недієслівність. Так поет акцентує увагу лише на відчуттях, а події залишаються за кадром. І це безмовність надає віршу особливий плавний ритм, неспішність.
Епітети, підібрані поетом, дуже точно відбивають емоційний стан героїв. А використання уособлення в описі навколишнього світу підкреслює ідею про єдність людини та природи. Метафори надають віршу більше легкості, невагомості, роблять тоншою межею між двома закоханими.
Багато віршів Афанасія Опанасовича лягли в основу романсів завдяки своїй особливій музичності. І в цьому вірші поет вдався до мелодики слів: алітерація та асонанс надали рядкам співучість, плавність. А лаконічність фраз надає твору відтінку особистої душевної бесіди.
Критика вірша
Не всі сучасники Фета змогли оцінити його творіння. Багато хто критикував вузькість його мислення, відсутність будь-якої дії у вірші. На той час у суспільстві вже говорили про революційні ідеї, необхідність реформ, тому сучасникам не сподобалася тема, обрана поетом для свого твору. Вони говорили у тому, що його творіння абсолютно безідейно, яке головна тема вже буденна і нецікава.
Так само для деяких критиків вірш був недостатньо виразним. Не всі змогли оцінити чистоту та ліричність опису переживань поета. Справді, на той час Фет, який сміливо написав вірш у такій лаконічній формі, торкнувся досить інтимних подробиць, немов кинув виклик суспільству. Але були й ті, хто зміг оцінити всю красу та чистоту цього творіння.
Аналіз вірша " Шепіт, несміливе дихання " за планом показує читачеві, наскільки самобутній стиль А. А. Фета. Цей твір - одне з кращих його творів, у якому поет торкнувся своїх особистих інтимних переживань, описавши все це, використовуючи всю красу та багатство російської мови.
Завантаження...
