А в негоду
Збиралися вони
Часто;
Гнули – бог їх вибач! -
Від п'ятдесяти
На сто,
І вигравали,
І відписували
Крейдою,
Так, у негодні дні,
Займалися вони
Справою.
Якось грали в карти у кінногвардійця Нарумова. Довга
зимова ніч пройшла непомітно; сіли вечеряти о п'ятій ранку.
Ті, що залишилися у виграші, їли з великим апетитом;
інші, розсіяні, сиділи перед порожніми своїми приладами.
Але шампанське з'явилося, розмова пожвавішала, і всі прийняли в ньому
участь.
Що ти зробив, Суріне? - спитав господар.
Програв, як завжди. Слід зізнатися, що я
нещасливий: граю мирандолем, ніколи не гарячкую, нічим мене
з пантелику не зіб'єш, а все програюсь!
І ти жодного разу не спокусився? жодного разу не поставив на
руті?.. Твердість твоя для мене дивовижна.
А який Герман! - сказав один із гостей, вказуючи на
молодого інженера: - ніколи не брав він карти в руки, ніколи не загнув
жодного паролі, а до п'ятої години сидить з нами, і дивиться на
нашу гру!
Гра займає мене сильно, - сказав Германн: - але я не в
стані жертвувати необхідним у надії придбати
зайве.
Герман німець: він розважливий, ось і все! - зауважив Томський. -
А якщо хто для мене не зрозумілий, то це моя бабуся,
графиня Ганна Федотівна.
Як? що? – закричали гості.
Не можу осягнути, - продовжував Томський: - Яким чином
бабуся моя не понтує!
Та що тут дивного, - сказав Нарумов, - що
вісімдесятирічна стара не понтує?
То ви нічого про неї не знаєте?
Ні! право, нічого!
О, то послухайте:
Потрібно знати, що бабуся моя, років шістдесят тому,
їздила до Парижа і була там у великій моді. Народ бігав за нею,
щоб побачити la Venus moscovite; Рішельє за нею волочився,
і бабуся запевняє, що він мало не застрелився від її жорстокості.
Тоді жінки грали у фараон. Якось при дворі вона
програла на слово герцогу Орлеанському щось дуже багато.
Приїхавши додому, бабуся, відліплюючи мушки з обличчя та відв'язуючи
фіжми, оголосила дідусеві про свій програш, і наказала
заплатити.
Покійний дідусь, скільки я пам'ятаю, був рід бабусиного
дворецького. Він її боявся, як вогню; однак, почувши про таке
жахливому програші, він вийшов із себе, приніс рахунки, довів їй,
що півроку вони витратили півмільйона, що під Парижем немає
у них ні підмосковного, ні саратовського села, і начисто відмовився
від платежу. Бабуся дала йому ляпас, і лягла спати одна,
на знак своєї немилості.
Другого дня вона веліла покликати чоловіка, сподіваючись, що домашнє
покарання над ним подіяло, але знайшла його непохитним.
Вперше в житті вона дійшла з ним до міркувань
та пояснень; думала засоромити його, поблажливо доводячи,
що борг боргу різь, і що є різниця між принцом і
каретником. – Куди! дідусь бунтував. Ні, та й годі! Бабуся
не знала, що робити.
З нею була коротко знайома людина дуже чудова. Ви
чули про графа Сен-Жермена, про якого розповідають так багато
чудового. Ви знаєте, що він видавав себе за вічного жида, за
винахідника життєвого еліксиру та філософського каменю, та інша.
Над ним сміялися, як над шарлатаном, а Казанова у своїх Записках
каже, що він був шпигун, проте Сен-Жермен, не дивлячись
на свою таємничість, мав дуже поважну зовнішність, і
був у суспільстві людина дуже люб'язна. Бабуся досі
пір любить його без пам'яті, і сердиться, якщо говорять про нього
з неповагою. Бабуся знала, що Сен-Жермен міг мати в своєму розпорядженні
великими грошима. Вона зважилася до нього вдатися. Написала
йому записку і просила негайно до неї приїхати.
Старий дивак з'явився одразу і застав у жахливому горі. Вона
описала йому найчорнішими фарбами варварство чоловіка, і сказала
нарешті, всю свою надію покладає з його дружбу і люб'язність.
Сен-Жермен замислився. - "Я можу вам заслужити цією сумою",
сказав він, але знаю, що ви не будете спокійні, поки зі мною
не розплатіться, а я б не хотів вводити вас у новий клопіт.
Є інший засіб: ви можете відігратися.
„Але, любий граф“, відповідала бабуся, „я кажу вам, що
у нас грошей зовсім немає. - "Гроші тут не потрібні", - заперечив Сен-
Жермен: "Довольте мене вислухати". Тут він відкрив їй таємницю,
за яку кожен із нас дорого б дав...
Молоді гравці подвоїли увагу. Томський закурив трубку,
затягнувся і продовжував.
Того ж самого вечора бабуся з'явилася у Версалі, au jeu de
la Reine. Герцог Орлеанський метал; бабуся злегка вибачилася,
що не привезла свого обов'язку, на виправдання сплела маленьку
історію, і стала проти нього понтувати. Вона обрала три
карти, поставила їх одну за одною: всі три виграли їй соніка,
і бабуся відігралася зовсім.
Випадок! - сказав один із гостей.
Казка! - зауважив Герман.
Може статися, порошкові карти? – підхопив третій.
Не думаю, - відповів Томський.
Як! - сказав Нарумов: - Ти маєш бабусю, яка
вгадує три карти поспіль, а ти досі не перейняв її її
кабалістики?
Так, чорта з два! - відповів Томський: - У неї було четверо
синів, у тому числі і мій батько: всі чотири відчайдушні гравці,
і жодному не відкрила вона своєї таємниці; хоч це було б не
погано для них, і навіть для мене. Але ось що мені розповідав дядько,
граф Іван Ілліч, і в чому він мене запевняв честю. Покійний
Чаплицький, той самий, що помер у злиднях, промотавши мільйони,
якось у молодості своїй програв - пам'ятається Зоричу,
- близько трьох сотень тисяч. Він був у розпачі. Бабуся, яка
завжди була строга до витівок молодих людей, якось жалілася
над Чаплицьким. Вона дала йому три карти, щоб він
поставив їх одну за одною, і взяла з нього слово честі надалі
вже ніколи не грати. Чаплицький прийшов до свого переможця: вони
сіли грати. Чаплицький поставив на першу карту п'ятдесят тисяч,
і виграв соніка; загнув паролі, паролі-пе, - відігрався,
і залишився ще у виграші.
Проте, настав час спати: вже без чверті шість.
Справді, вже світало: молоді люди допили чарки,
і роз'їхалися.
Il parait que monsieur est decidement pour les suivantes.
Que voulez-vous, madame? Elles sont plus fraiches.
Світська розмова.
Стара графиня *** сиділа у своїй вбиральні перед дзеркалом.
Троє дівчат оточували її. Одна тримала банку рум'ян, інша
коробку зі шпильками, третя високий чепець зі стрічками вогняного
кольору. Графіня не мала жодного претензії на красу давно
зав'ялу, але зберігала всі звички своєї молодості, суворо
слідувала модам сімдесятих років, і одягалася так само довго, так
а старанно, як і шістдесят років тому. Біля вікна сиділа
за п'яльцями панночка, її вихованка.
Здрастуйте, grand'maman, - сказав, увійшовши, молодий
офіцер. - Bon jour, mademoiselle Lise. Grand’maman, я до вас
з проханням.
Що таке, Павло?
Дозвольте вам уявити одного з моїх приятелів, та
привезти його до вас у п'ятницю на бал.
Привези мені його прямо на бал, і тут мені його й уявиш.
Чи був ти вчора у ***?
Як же! дуже було весело; танцювали до п'ятої години. Як
гарна була Єлецька!
І, мій любий! Що в ньому гарного? Чи такою була її
бабуся, княгиня Дар'я Петрівна?.. До речі: я чай вона вже дуже
постаріла, княгиня Дарія Петрівна?
Як, постаріла? - відповів розгублено Томський: - Вона років сім
як померла.
Панночка підняла голову, і зробила знак молодій людині.
Він згадав, що від старої графині таїли смерть її ровесниць,
і закусив собі губу. Але графиня почула звістку, для неї нову,
з великою байдужістю.
Вмерла! - сказала вона: - А я й не знала! Ми разом були
пожаловані у фрейліни, і коли ми представилися,
то пані…
І графиня сотий раз розповіла онуку свій анекдот.
Ну, Павло, - сказала вона потім: - Тепер допоможи мені встати.
Лизанько, де моя табакерка?
І графиня зі своїми дівчатами пішла по ширми закінчувати
власний туалет. Томський залишився з панночкою.
Кого це ви хочете уявити? - тихо запитала Лизавета
Іванівна.
Нарумова. Ви його знаєте?
Ні! Він військовий, чи статський?
Військовий.
Інженер?
Ні! кавалерист. А чому ви думали, що він інженер?
Панночка засміялася, і не відповідала жодного слова.
Paul! - закричала графиня з-за ширмів: - прийшли мені якийсь-
ні новий роман, тільки, будь ласка, не з нинішніх.
Як це, grand'maman?
Тобто такий роман, де б герой не тиснув ні батька,
ні матері, і де б не було втоплених тіл. Я страшенно боюся
утопленників!
Таких романів нині немає. Чи не хочете хіба росіян?
Хіба є російські романи? .. Прийшли, батюшка, будь ласка
прийшли!
Вибачте, grand’maman: я поспішаю… Вибачте, Лизавета
Іванівно! Чому ж ви думали, що інженер Нарума?
І Томський вийшов із вбиральні.
Лизавета Іванівна залишилася сама: вона залишила роботу і стала
дивитися у вікно. Незабаром на одному боці вулиці через вугільний
вдома здався молодий офіцер. Рум'янець покрив її щоки: вона
взялася знову за роботу, і нахилила голову над самою канвою.
У цей час увійшла графиня, одягнена.
Накажи, Лизанько, - сказала вона, - карету закладати, і
поїдемо прогулятись.
Лизанька встала з-за п'яльців і почала прибирати свою роботу.
Що ти, моя мати! глуха, чи що! - закричала графиня. - Вели
скоріше закладати карету.
Зараз! - відповіла тихо панночка, і побігла до передньої.
Увійшов слуга і подав графині книги від князя Павла.
Олександровича.
Добре! Дякувати, - сказала графиня. - Лизанька,
Лизанька! та куди ж ти біжиш?
Одягатися.
Встигнеш, матінко. Сиди тут. Розкрий перший том;
читай вголос...
Панночка взяла книгу, і прочитала кілька рядків.
Гучніше! - сказала графиня. - Що з тобою, мамо? з голосом
спала, чи що?.. Стривай: посунь мені лавку, ближче... ну! -
Лизавета Іванівна прочитала ще дві сторінки. Графіня позіхнула.
Кинь цю книгу, - сказала вона: - що за дурниця! Відійшли це
князю Павлу, і вели дякувати... Та що ж карета?
Карета готова, - сказала Лизавета Іванівна, глянувши на
вулицю.
Що ж ти не одягнена? - сказала графиня: - завжди треба
на тебе чекати! Це, матінко, нестерпно.
Ліза побігла до своєї кімнати. Не минуло двох хвилин, графиня
почала дзвонити з усієї сечі. Три дівчата вбігли в одні двері,
а камердинер до іншої.
Що це вас не прийдеш? - Сказала їм графиня. - Сказати
Лизаветі Іванівні, що я на неї чекаю.
Лизавета Іванівна увійшла в капоті та в капелюшку.
Нарешті, моя мати! - сказала графиня. - Що за вбрання!
Навіщо це?. . кого спокушати? .. А яка погода? - Здається, вітер.
Ні-ні, ваше сіятельство! дуже тихо! - відповів
камердинер.
Ви завжди говорите навмання! Відчиніть кватирку. Так і є:
вітер! і прехолодний! Відкласти карету! Лизанька, ми не поїдемо:
не було чого вбиратися.
І ось моє життя! – подумала Лизавета Іванівна.
Насправді, Лизавета Іванівна була пренещасне творіння.
Гіркий чужий хліб, каже Данте, і важкі щаблі чужого
ґанку, а кому й знати гіркоту залежності, як не бідної
вихованку знатної старої? Графіня ***, звичайно, не мала злий
душі; але була норовлива, як жінка, розпещена світлом,
скупа і занурена в холодний егоїзм, як і всі старі люди,
котрі відлюбили у свій вік і чужі справжньому. Вона брала участь у
всіх метушнях великого світла, тягалася на бали, де сиділа
у кутку, розрум'яне і одягнена за старовинною модою, як потворне
та необхідна прикраса бальної зали; до неї з низькими поклонами
підходили гості, як за встановленим обрядом,
і потім уже ніхто нею не займався. У себе приймала вона
все місто, спостерігаючи строгий етикет і не пізнаючи нікого в обличчя.
Численна челядь її, розжирівши і посивівши в її передній і
дівочою, робила, що хотіла, навперейми обкрадаючи вмираючу
стару. Лизавета Іванівна була домашньою мученицею. Вона
розливала чай і отримувала догани за зайву витрату цукру; вона
вголос читала романи, і винна була у всіх помилках автора;
вона супроводжувала графиню в її прогулянках, та відповідала за погоду
та за бруківку. Їй була призначена платня, яка ніколи не
доплачували; а тим часом вимагали від неї, щоб вона була одягнена,
як і всі, тобто як дуже мало. У світі грала вона саму
жалюгідну роль. Всі знали її, і ніхто не помічав; на балах вона танцювала
тільки тоді, як не вистачало vis-a-vis, і жінки брали її
під руку щоразу, як їм потрібно було йти до вбиральні поправити
щось у своєму вбранні. Вона була самолюбна, жваво відчувала
своє становище, і дивилася навколо себе, - з нетерпінням
чекаючи на рятівника; але молоді люди, розважливі у вітряному
своєму марнославстві, не удостоювали її уваги, хоча Лизавета
Іванівна була сто разів миліша за зухвалих і холодних наречених, біля
яких вони ввивались. Скільки разів, залишивши тихенько нудну та
пишну вітальню, вона йшла плакати в бідній своїй кімнаті, де
стояли ширми, обклеєні шпалерами, комод, дзеркальце та фарбована
ліжко, і де сальна свічка темно горіла в мідному шандалі!
Якось, - це сталося два дні після вечора, описаного
на початку цієї повісті, і за тиждень перед тією сценою, на якій
ми зупинилися, - одного разу Лизавета Іванівна, сидячи під віконцем
за п'яльцями, ненароком глянула на вулицю, і побачила молодого
інженера, що стоїть нерухомо й дивився на її віконце.
Вона опустила голову і знову зайнялася роботою; через п'ять хвилин
глянула знову, - молодий офіцер стояв на тому самому місці. Не
маючи звички кокетувати з перехожими офіцерами, вона перестала
дивитися на вулицю, і шила близько двох годин, не підводячи голови.
Подали обідати. Вона встала, почала прибирати свої п'яльці, і, глянувши
ненароком на вулицю, знову побачила офіцера. Це здалося їй
досить дивним. Після обіду вона підійшла до віконця з почуттям
деякого занепокоєння, але вже офіцера не було, - і вона про
його забула…
Дня через два, виходячи з графинею сідати в карету, вона знову
його побачила. Він стояв біля самого під'їзду, закривши обличчя бобровим
коміром: чорні очі його виблискували з-під капелюха. Лизавета
Іванівна злякалася, сама не знаючи чого, і сіла в карету з трепетом
нез'ясовним.
Повернувшись додому, вона підбігла до віконця, - стояв офіцер.
колишньому місці, спрямувавши на неї очі: вона відійшла, мучившись
цікавістю і хвилюється почуттям, для неї зовсім новим.
З того часу не минало дня, щоб молодик,
відомий час, не був під вікнами їхнього будинку. Між ним та нею
заснувалися необумовлені зносини. Сидячи на своєму місці за роботою,
вона відчувала його наближення, - піднімала голову, дивилася на
нього з кожним днем довше і довше. Молода людина, здавалося,
був за те їй вдячний: вона бачила гострим поглядом молодості,
як швидкий рум'янець покривав його бліді щоки щоразу, коли
погляди їх зустрічалися. Через тиждень вона йому посміхнулася.
Коли Томський запитав дозволу надати графині свого
приятеля, серце бідної дівчини забилося. Але дізнавшись, що Нарумів
не інженер, а кінногвардієць, вона шкодувала, що нескромним
питанням висловила свою таємницю вітряному Томському.
Герман був син обрусілого німця, що залишив йому
Невеликий капітал. Будучи твердо переконаний у необхідності зміцнити
свою незалежність, Герман не стосувався і відсотків, жив одним
жалуванням, не дозволяв собі найменшої забаганки. Втім, він був
потайний і честолюбний, і товариші його рідко мали випадок
посміятися над його зайвою ощадливістю. Він мав сильні
пристрасті та вогняна уява, але твердість врятувала його від
звичайних помилок молодості. Так, наприклад, будучи в душі
гравець, ніколи не брав він карти до рук, бо розрахував, що його
стан не дозволяло йому (як казав він) жертвувати
необхідним з надією придбати зайве, - а тим часом, цілі
ночі просиджував за картковими столами, і слідував з
гарячковим трепетом за різними обертами гри.
Анекдот про три карти сильно подіяв на його уяву,
і цілу ніч не виходив із його голови. - Що, якщо, думав
він на другий день увечері, блукаючи Петербургом: що, якщо стара
графиня відкриє мені свою таємницю! - або призначить мені ці три
вірні карти! Чому ж не скуштувати свого щастя? ..
Представитись їй, підбитися в її милість, - мабуть, стати її
коханцем, - але на це все потрібен час - а їй вісімдесят
сім років, - вона може померти за тиждень, - за два дні! ..
Та й анекдот? .. Чи можна йому вірити? .. Ні! розрахунок,
поміркованість і працьовитість: ось мої три вірні карти, ось що
потроїть, поміряє мій капітал, і доставить мені спокій і
незалежність! -
Розмірковуючи таким чином, опинився він на одній із головних вулиць
Петербург, перед будинком старовинної архітектури. Вулиця була
заставлена екіпажами, карети одна за одною котилися до
освітленого під'їзду. З карет щохвилини витягувалися щось струнка нога
молодої красуні, то гримуча ботфорта, то смугаста панчоха і
дипломатичний черевик. Шуби та плащі миготіли повз
великого швейцара. Герман зупинився.
Чий це будинок? - Запитав він у кутового будочника.
Графіні ***, - відповів будочник.
Герман затремтів. Дивовижний анекдот знову представився
його уяви. Він став ходити біля будинку, думаючи про його господарку
і про чудову її здатність. Пізно вернувся він у покірний свій
куточок; довго не міг заснути, і, коли сон опанував, йому
примарилися карти, зелений стіл, стоси асигнацій та купи
червонців. Він ставив карту за картою, гнув кути рішуче, вигравав
безперестанку, і загрібав до себе золото, і клав асигнації до кишені.
Прокинувшись уже пізно, він зітхнув про втрату свого
фантастичного багатства, пішов знову блукати містом, і знову
опинився перед будинком графині. Невідома сила, здавалося,
приваблювала його до нього. Він зупинився і став дивитися
на вікна. В одному побачив він чорняву голівку, нахилену,
мабуть, над книгою чи над роботою. Головка підвелася.
Герман побачив свіже личко і чорні очі. Ця хвилина
вирішила його долю.
Олександр Сергійович Пушкін
Пікова дама
Джерело тексту:Зібрання творів А.С. Пушкіна у десяти томах. М: ГІХЛ, 1960, том 5. Оригінал тут: Російська віртуальна бібліотека.ПІКОВА ДАМА
Пікова жінка означає таємну недоброзичливість.
Найновіша ворожильна книга.
А в негоду
Збиралися вони
Часто;
Гнули – бог їх вибач! -
Від п'ятдесяти
На сто,
І вигравали,
І відписували
Крейдою.
Так, у негодні дні,
Займалися вони
Справою.
Якось грали в карти у кінногвардійця Нарумова. Довга зимова ніч пройшла непомітно; сіли вечеряти о п'ятій ранку. Ті, що залишилися у виграші, їли з великим апетитом, інші, розсіяні, сиділи перед порожніми своїми приладами. Але шампанське з'явилося, розмова пожвавішала, і всі взяли в ньому участь. - Що ти зробив, Сурін? - спитав господар. - Програв, як завжди. Треба зізнатися, що я нещасливий: граю мирандолем, ніколи не гарячкуюся, нічим мене з пантелику не зіб'єш, а все програюся! - І ти ніколи не спокусився? жодного разу не поставив на руте?.. Твердість твоя для мене дивовижна. - А який Герман! - сказав один із гостей, вказуючи на молодого інженера, - зроду не брав він карти в руки, зроду не загнув жодного паролі, а до п'ятої години сидить з нами і дивиться на нашу гру! - Гра займає мене сильно, - сказав Герман, - але я не в змозі жертвувати необхідним з надією придбати зайве. - Герман німець: він розважливий, от і все! - зауважив Томський. — А якщо хтось для мене незрозумілий, то це моя бабуся графиня Ганна Федотівна. - Як? що? - закричали гості. - Не можу осягнути, - продовжував Томський, - яким чином моя бабуся не понтує! - Та що тут дивного, - сказав Нарумов, - що вісімдесятирічна стара не понтує? - То ви нічого про неї не знаєте? - Ні! право, нічого! - О, так послухайте: Треба знати, що бабуся моя, років шістдесят тому, їздила до Парижа і була там у великій моді. Народ бігав за нею, щоби побачити la Vénus moscovite; 1) Рішельє за нею волочився, і бабуся запевняє, що він мало не застрелився від її жорстокості. Тоді жінки грали у фараон. Якось при дворі вона програла на слово герцогу Орлеанському щось дуже багато. Приїхавши додому, бабуся, відліплюючи мушки з обличчя та відв'язуючи фіжми, оголосила дідусеві про свій програш і наказала заплатити. Спокійний дідусь, скільки я пам'ятаю, був рід бабусиного дворецького. Він її боявся, як вогню; однак, почувши про такий жахливий програш, він вийшов із себе, приніс рахунки, довів їй, що півроку вони витратили півмільйона, що під Парижем немає в них ні підмосковного, ні саратовського села, і начисто відмовився від платежу. Бабуся дала йому ляпас і лягла спати одна, на знак своєї немилості. Другого дня вона веліла покликати чоловіка, сподіваючись, що домашнє покарання над ним подіяло, але знайшла його непохитним. Вперше у житті вона дійшла з нею до міркувань і пояснень; думала присоромити його, поблажливо доводячи, що обов'язок боргу різь і що є різниця між принцом і каретником. - Куди! дідусь бунтував. Ні, та й годі! Бабуся не знала, що робити. З нею була коротко знайома людина дуже чудова. Ви чули про графі Сен-Жермене, Про яке розповідають так багато чудового. Ви знаєте, що він видавав себе за вічного жида, за винахідника життєвого еліксиру та філософського каменю та інше. Над ним сміялися, як над шарлатаном, а Казановау своїх записках каже, що він був шпигун; втім, Сен-Жермен, попри свою таємничість, мав дуже поважну зовнішність і був у суспільстві дуже люб'язний. Бабуся досі любить його без пам'яті та сердиться, якщо говорять про нього з повагою. Бабуся знала, що Сен-Жермен міг мати великі гроші. Вона зважилася до нього вдатися. Написала йому записку та просила негайно до неї приїхати. Старий дивак з'явився одразу і застав у жахливому горі. Вона описала йому найчорнішими фарбами варварство чоловіка і сказала нарешті, що всю свою надію покладає на його дружбу та люб'язність. Сен-Жермен замислився. "Я можу вам послужити цією сумою, - сказав він, - але знаю, що ви не будете спокійні, поки зі мною не розплатитеся, а я не хотів би вводити вас в новий клопіт. Є інший засіб: ви можете відігратися". - "Але, любий графе, - відповіла бабуся, - я кажу вам, що у нас грошей зовсім немає". - "Гроші тут не потрібні, - заперечив Сен-Жермен: - будьте ласкаві мене вислухати". Тут він відкрив їй таємницю, за яку кожен із нас дорого дав би... Молоді гравці подвоїли увагу. Томський закурив люльку, затягнувся і продовжував. У той же вечір бабуся з'явилася у Версалі, au jeu de la Reine 2) . Герцог Орлеанський метал; бабуся трохи вибачилася, що не привезла свого обов'язку, на виправдання сплела маленьку історію і стала проти нього понтувати. Вона обрала три карти, поставила їх одну за одною: усі три виграли їй соніка, і бабуся відігралася зовсім. - Випадок! - сказав один із гостей. - Казка! - зауважив Герман. - Можливо, порошкові карти? - підхопив третій. - Не думаю, - відповів Томський. - Як! - сказав Нарумов, - у тебе є бабуся, яка вгадує три карти поряд, а ти досі не перейняв у неї її кабалістики? - Так, чорта з два! - відповів Томський. хоч це було б не погано для них і навіть для мене. Але ось що мені розповідав дядько, граф Іван Ілліч, і що він мене запевняв честю. Небіжчик Чаплицький, той самий, що помер у злиднях, промотавши мільйони, одного разу в молодості своїй програв - пам'ятається Зоричу- близько трьохсот тисяч. Він був у розпачі. Бабуся, яка завжди була строга до пустощів молодих людей, якось пожалкувала над Чаплицьким. Вона дала йому три карти, щоб він поставив їх одну за одною, і взяла з нього чесне слово надалі вже ніколи не грати. Чаплицький прийшов до свого переможця: вони сіли грати. Чаплицький поставив першу карту п'ятдесят тисяч і виграв соніка; загнув паролі, паролі-пе, - відігрався і залишився ще у виграші... Проте настав час спати: вже без чверті шість. Справді, вже світало: молоді люди допили чарки і роз'їхалися.
II paraît que monsieur est décidément pour les suivantes.
Que voulez-vous, madame? Elles sont plus fraîches 3) .
Світська розмова.
Стара графиня *** сиділа у своїй вбиральні перед дзеркалом. Троє дівчат оточували її. Одна тримала банку рум'ян, друга коробку зі шпильками, третя — високий чепець зі стрічками вогняного кольору. Графіня не мала жодного претензії на красу давно зів'ялу, але зберігала всі звички своєї молодості, суворо слідувала модам сімдесятих років і одягалася так само довго, так само старанно, як і шістдесят років тому. Біля вікна сиділа за п'яльцями панночка, її вихованка. - Здрастуйте, grand"maman 4) , - сказав, увійшовши, молодий офіцер. - Bon jour, mademoiselle Lise 5) . Grand"maman, я до вас з проханням. - Що таке, Павло? 6) - Дозвольте вам уявити одного з моїх друзів і привезти його до вас у п'ятницю на бал. - Привези мені його прямо на бал, і тут мені його й уявиш. Чи був ти вчора у ***? -- Як же! дуже було весело; танцювали до п'ятої години. Яка гарна була Єлецька! - І, мій любий! Що в ньому гарного? Чи така була її бабуся, княгиня Дар'я Петрівна?.. До речі: я чай, вона дуже вже постаріла, княгиня Дар'я Петрівна? - Як постаріла? - відповів розгублено Томський, - вона років сім померла. Панночка підвела голову і зробила знак молодій людині. Він згадав, що від старої графині таїли смерть її ровесниць і закусив собі губу. Але графиня почула звістку, для неї нову, з великою байдужістю. - Померла! - сказала вона, - а я й не знала! Ми разом були надані у фрейліни, і коли ми представилися, то пані... І графиня сотий раз розповіла онукові свій анекдот. - Ну, Павле, - сказала вона потім, - тепер допоможи мені встати. Лизанько, де моя табакерка? І графиня зі своїми дівчатами пішла по ширми закінчувати свій туалет. Томський залишився з панночкою. - Кого це ви хочете уявити? — тихо спитала Лізавета Іванівна. - Нарумова. Ви його знаєте? - Ні! Він військовий чи статський? - Військовий. - Інженер? - Ні! кавалерист. А чому ви думали, що він інженер? Панночка засміялася і не відповідала жодного слова. - Paul! - закричала графиня через ширми, - прийшли мені якийсь новий роман, тільки, будь ласка, не з нинішніх. - Як це, grand"maman? - Тобто такий роман, де б герой не тиснув ні батька, ні матері і де б не було потоплених тіл. Я страшенно боюся потопельників! — А хіба є російські романи?.. Прийшли, батюшка, будь ласка, прийшли! Чому ж ви думали, що інженер Нарума? І Томський вийшов із вбиральні. Лизавета Іванівна залишилася одна: вона залишила роботу і почала дивитися у вікно. Незабаром на одному боці вулиці з-за вугільного будинку з'явився молодий офіцер. Рум'янець покрив її щоки: вона знову взялася за роботу і нахилила голову над самою канвою. У цей час увійшла графиня, одягнена. - Накажи, Лизанько, - сказала вона, - карету закладати, і поїдемо прогулятися. Лизанька встала з-за п'яльців і почала прибирати свою роботу. - Що ти, моя мати! глуха, чи що! - закричала графиня. - Вели швидше закладати карету. - Зараз! - відповіла тихо панночка і побігла до передньої. Слуга увійшов і подав графині книжки від князя Павла Олександровича. -- Добре! Дякувати,- сказала графиня. - Лизанько, Лизанько! та куди ж ти біжиш? - Одягатися. - Встигнеш, матінко. Сиди тут. Розкрий перший том; читай вголос... Панночка взяла книгу і прочитала кілька рядків. - Гучніше! - сказала графиня. - Що з тобою, мамо? з голосу спала, чи що?.. Стривай: посунь мені лавку, ближче... ну! Лизавета Іванівна прочитала ще дві сторінки. Графіня позіхнула. — Кинь цю книгу, — сказала вона, — що це дурниця! Відійшли це князеві Павлові і вели дякувати... Та що ж карета? - Карета готова, - сказала Лізавета Іванівна, глянувши на вулицю. - Що ж ти не одягнена? - сказала графиня, - завжди треба тебе чекати! Це, матінко, нестерпно. Ліза побігла до своєї кімнати. Не минуло двох хвилин, графиня почала дзвонити з усієї сечі. Троє дівчат вбігли в одні двері, а камердинер у інші. - Що це вас не докличешся? - сказала їм графиня. — Сказати Лизаветі Іванівні, що я на неї чекаю. Лизавета Іванівна увійшла в капоті та в капелюшку. - Нарешті, моя мати! - сказала графиня. - Що за вбрання! Навіщо це?.. кого спокушати?.. А яка погода? - здається, вітер. - Ні-ні, ваше сіятельство! дуже тихо! - відповів камердинер. - Ви завжди говорите навмання! Відчиніть кватирку. Так і є: вітер! і прехолодний! Відкласти карету! Лизанька, ми не поїдемо: не було чого вбиратися. "І ось моє життя!" - подумала Лизавета Іванівна. Насправді, Лизавета Іванівна була пренещасне творіння. Гіркий чужий хліб, каже Данте, і важкі щаблі чужого ганку, а кому й знати гіркоту залежності, як не бідній вихованку знатної старої? Графіня ***, звичайно, не мала злої душі; але була норовлива, як жінка, розпещена світлом, скупа і занурена в холодний егоїзм, як і всі старі люди, котрі відлюбили у свій вік і чужі справжньому. Вона брала участь у всіх суєтностях великого світла, тягалася на бали, де сиділа в кутку, розрум'янена і одягнена за старовинною модою, як потворна і необхідна прикраса бальної зали; до неї з низькими поклонами підходили гості, як за встановленим обрядом, і потім уже ніхто нею не займався. У себе приймала вона все місто, спостерігаючи строгий етикет і не пізнаючи нікого в обличчя. Численна челядь її, розжирівши і посивівши в її передній і дівочій, робила, що хотіла, навперейми обкрадаючи вмираючу стару. Лизавета Іванівна була домашньою мученицею. Вона розливала чай і отримувала догани за зайву витрату цукру; вона вголос читала романи і винна була у всіх помилках автора; вона супроводжувала графиню в її прогулянках і відповідала за погоду та за бруківку. Їй було призначено платню, яку ніколи не доплачували; а тим часом вимагали від неї, щоб вона була одягнена, як і всі, тобто як дуже мало хто. У світлі грала вона найжалюгіднішу роль. Усі її знали, і ніхто не помічав; на балах вона танцювала тільки тоді, як не вистачало vis-à-vis 7), і дами брали її під руку щоразу, як їм потрібно було йти в вбиральню поправити щось у своєму вбранні. Вона була самолюбна, жваво відчувала своє становище і дивилася навколо себе, - з нетерпінням чекаючи на рятівника; але молоді люди, розважливі у вітряному своєму марнославстві, не удостоювали її уваги, хоча Лизавета Іванівна була сто разів миліша за нахабних і холодних наречених, біля яких вони ввивались. Скільки разів, залишаючи тихенько нудну і пишну вітальню, вона йшла плакати в бідній своїй кімнаті, де стояли ширми, обклеєні шпалерами, комод, дзеркальце та фарбоване ліжко і де сальна свічка темно горіла в мідному шандалі! Одного разу це сталося два дні після вечора, описаного на початку цієї повісті, і за тиждень перед тією сценою, на якій ми зупинилися, одного разу Лизавета Іванівна, сидячи під віконцем за п'яльцями, ненароком глянула на вулицю і побачила молодого інженера, що стоїть. нерухомо й очима, що застряг, до її віконця. Вона опустила голову і знову зайнялася роботою; через п'ять хвилин глянула знову - молодий офіцер стояв на тому самому місці. Не маючи звички кокетувати з перехожими офіцерами, вона перестала дивитися на вулицю і шила близько двох годин, не підводячи голови. Подали обідати. Вона встала, почала прибирати свої п'яльці і, ненароком глянувши на вулицю, знову побачила офіцера. Це видалося їй досить дивним. Після обіду вона підійшла до віконця з почуттям деякого занепокоєння, але вже офіцера не було, і вона про нього забула. .. Дня за два, виходячи з графинею сідати в карету, вона знову його побачила. Він стояв біля самого під'їзду, закривши обличчя бобровим коміром: чорні очі його виблискували з-під капелюха. Лизавета Іванівна злякалася, сама не знаючи чого, і сіла в карету з невимовним трепетом. Повернувшись додому, вона підбігла до віконця, - офіцер стояв на колишньому місці, спрямувавши на неї очі: вона відійшла, мучившись цікавістю і хвилюється почуттям, для неї зовсім новим. З того часу не минало дня, щоб юнак, у певний час, не з'являвся під вікнами їхнього будинку. Між ним та нею заснувалися необумовлені зносини. Сидячи на своєму місці за роботою, вона відчувала його наближення, - піднімала голову, дивилася на нього з кожним днем і далі. Молодий чоловік, здавалося, був за те їй вдячний: вона бачила гострим поглядом молодості, як швидкий рум'янець покривав його бліді щоки щоразу, коли їхні погляди зустрічалися. Через тиждень вона йому посміхнулася... Коли Томський запитав дозволу уявити графині свого приятеля, серце бідної дівчини забилося. Але дізнавшись, що Нарумів не інженер, а кінногвардієць, вона жалкувала, що нескромним питанням висловила свою таємницю вітряному Томському. Герман був син обрусілого німця, що залишив йому маленький капітал. Будучи твердо переконаний у необхідності зміцнити свою незалежність, Герман не стосувався і відсотків, жив однією платнею, не дозволяв собі найменшої забаганки. Втім, він був потайливий і честолюбний, і товариші його рідко мали нагоду посміятися над його зайвою ощадливістю. Він мав сильні пристрасті та вогняну уяву, але твердість врятувала його від звичайних помилок молодості. Так, наприклад, будучи в душі гравець, ніколи не брав він карти до рук, бо розрахував, що його стан не дозволяв йому (як казав він) жертвувати необхідним з надією придбати зайве,- а тим часом цілі ночі просиджував за картковими столами і прямував з гарячковим трепетом за різними обертами гри. Анекдот про три карти сильно подіяв на його уяву і цілу ніч не виходив із його голови. "Що, якщо, - думав він другого дня ввечері, блукаючи Петербургом, - що, коли стара графиня відкриє мені свою таємницю! - або призначить мені ці три вірні карти! Чому ж не спробувати свого щастя?.. Уявитися" їй, підбитися в її милість, - мабуть, стати її коханцем, - але на це все потрібен час - а їй вісімдесят сім років, - вона може померти за тиждень, - за два дні!.. Та й самий анекдот?.. Чи можна йому вірити?.. Ні! Розмірковуючи таким чином, він опинився в одній з головних вулиць Петербурга, перед будинком старовинної архітектури. Вулиця була заставлена екіпажами, карети одна за одною котилися до освітленого під'їзду. З карет щохвилини витягувалися то струнка нога молодої красуні, то гримуча ботфорта, то смугаста панчоха та дипломатичний черевик. Шуби і плащі миготіли повз великого швейцара. Герман зупинився. -- Чий це будинок? - спитав він у кутового будочника. - Графіні ***, - відповів будочник. Герман затремтів. Дивовижний анекдот знову представився його уяві. Він став ходити біля будинку, думаючи про його господиню і про чудову її здатність. Пізно вернувся він у покірний свій куточок; довго не міг заснути, і, коли сон опанував, йому примарилися карти, зелений стіл, стоси асигнацій і купи червінців. Він ставив карту за картою, гнув кути рішуче, вигравав безупинно, і загрібав до себе золото, і клав асигнації до кишені. Прокинувшись уже пізно, він зітхнув про втрату свого фантастичного багатства, пішов знову блукати містом і знову опинився перед будинком графині. Невідома сила, здавалося, приваблювала його. Він зупинився і почав дивитись на вікна. В одному побачив він чорняву голівку, нахилену, мабуть, над книгою або над роботою. Головка підвелася. Герман побачив свіже личко і чорні очі. Ця хвилина вирішила його долю.
Vous m'écrivez, mon ange, des lettres de quatre pages plus
8) .
Листування.
Тільки Лизавета Іванівна встигла зняти капот і капелюх, як уже графиня послала за нею і веліла знову подавати карету. Вони пішли сідати. У той самий час, як два лакеї підняли стару й просунули в дверцята, Лизавета Іванівна біля самого колеса побачила свого інженера; він схопив її руку; вона не могла схаменутися від переляку, молодик зник: лист залишився в її руці. Вона сховала його за рукавичку і всю дорогу нічого не чула і не бачила. Графіня мала звичай щохвилини робити в кареті питання: хто це з нами зустрівся? - Як звуть цей міст? - що там написано на вивісці? Лизавета Іванівна цього разу відповідала навмання і невпопад і розсердила графиню. - Що з тобою сталося, моя мати! Стовпняк на тебе знайшов, чи що? Ти мене або не чуєш, або не розумієш?.. Слава богу, я не картую і з розуму ще не вижила! Лизавета Іванівна її не слухала. Повернувшись додому, вона побігла до своєї кімнати, вийняла з-за рукавички листа: він був не запечатаний. Лизавета Іванівна його прочитала. Лист містив у собі освідчення в любові: він був ніжний, шанобливий і слово в слово взято з німецького роману. Але Лизавета Іванівна по-німецьки не вміла і була дуже задоволена. Проте прийнятий нею лист турбував її надзвичайно. Вперше вона входила в таємні, тісні зносини з молодим чоловіком. Його зухвалість жахала її. Вона дорікала собі в необережній поведінці і не знала, що робити: чи перестати сидіти біля вікна і неуважно охолодити в молодому офіцері полювання на подальші переслідування? - чи надіслати йому листа? - чи відповідати холодно та рішуче? Їй не було з ким порадитися, у неї не було ні подруги, ні наставниці. Лизавета Іванівна наважилася відповідати. Вона сіла за письмовий столик, взяла перо, папір і задумалася. Кілька разів починала вона свого листа, і рвала його: то вирази здавались їй надто поблажливими, то надто жорстокими. Нарешті, їй вдалося написати кілька рядків, якими вона залишилася задоволена. "Я впевнена, - писала вона, - що ви маєте чесні наміри і що ви не хотіли образити мене необдуманим вчинком; але знайомство наше не повинно б початися таким чином. Повертаю вам ваш лист і сподіваюся, що не буду мати надалі причини скаржитися". на незаслужену неповагу". На другий день, побачивши йдучого Германна, Лизавета Іванівна встала з-за п'яльців, вийшла в залу, відчинила кватирку і кинула листа на вулицю, сподіваючись на спритність молодого офіцера. Герман підбіг, підняв його і увійшов до кондитерської крамниці. Зірвавши друк, він знайшов свій лист і відповідь Лизавети Іванівни. Він і чекав і повернувся додому, дуже зайнятий своєю інтригою. Три дні після того Лизаветі Іванівні молоденька, швидкоока мамзель принесла записочку з модної лавки. Лизавета Іванівна відкрила її з занепокоєнням, передбачаючи фінансові вимоги, і раптом дізналася руку Германна. - Ви, душенько, помилилися, - сказала вона, - ця записка не до мене. - Ні, точно до вас! - відповіла смілива дівчина, не приховуючи лукавої посмішки. - Будь ласка, прочитати! Лизавета Іванівна пробігла записку. Герман вимагав побачення. -- Не може бути! - сказала Лизавета Іванівна, злякавшись і поспішності вимог та способу, ним уживаному. - Це писано, мабуть, не до мене! - І розірвала листа в дрібні шматочки. - Коли лист не до вас, навіщо ви його розірвали? - сказала мамзель, - я повернула б його тому, хто його послав. - Будь ласка, душенька! - сказала Лизавета Іванівна, спалахнувши від її зауваження, - вперед до мене записок не носите. А тому, хто вас послав, скажіть, що йому має бути соромно... Але Герман не вгамувався. Лизавета Іванівна щодня отримувала від нього листи, то тим чи іншим чином. Вони вже не були перекладені з німецької. Герман їх писав, натхненний пристрасті, і говорив мовою, йому властивою: у них виражалися і непохитність його бажань, і безлад неприборканої уяви. Лизавета Іванівна вже не думала їх відсилати: вона впивалася ними; стала на них відповідати, - і її записки час від часу ставали довшими і ніжнішими. Нарешті вона кинула йому у віконце наступного листа: "Сьогодні бал у *** ського посланця. Графіня там буде. Ми залишимося годин до другої. залишиться швейцар, але й він зазвичай іде у свою комірчину.Приходьте о пів на дванадцяту.Ідіть прямо на сходи.Коли ви знайдете когось у передній, то ви запитаєте, чи вдома графиня. Вам скажуть ні, - і робити нічого. Повернувшись, але, мабуть, ви не зустрінете нікого.Дівчата сидять у себе, все в одній кімнаті.З передньої ступайте наліво, йдіть все прямо до графиніної спальні.У спальні за ширмами побачите дві маленькі двері: праворуч у кабінет, куди графиня ніколи не входить; Герман тремтів, як тигр, чекаючи призначеного часу. О десятій годині вечора він уже стояв перед будинком графині. Погода була жахлива: вітер вив, мокрий сніг падав пластівцями; ліхтарі світилися тьмяно; вулиці були порожні. Зрідка тягнувся Ванька на худій шкапі своїй, виглядаючи запізнілого сідока. Герман стояв в одному сертуку, не відчуваючи ні вітру, ні снігу. Нарешті графиніну карету подали. Германн бачив, як лакеї винесли під руки згорблену стару, загорнуту в шубу соболя, і як слідом за нею, в холодному плащі, з головою, прибраною свіжими квітами, майнула її вихованка. Дверцята зачинилися. Карета важко покотилася пухким снігом. Швейцар замкнув двері. Вікна згасли. Германн став ходити біля спорожнілого будинку: він підійшов до ліхтаря, глянув на годинник, - було двадцять хвилин на дванадцяту. Він залишився під ліхтарем, глянувши на годинникову стрілкуі вичікуючи решту хвилин. Рівно о пів на дванадцяту Германн ступив на графині ганок і зійшов у яскраво освітлені сіни. Швейцара не було. Герман збіг сходами, відчинив двері в передню і побачив слугу, що сплявся під лампою, у старовинних, забруднених кріслах. Легким і твердим кроком Герман пройшов повз нього. Зали та вітальня були темні. Лампа слабо висвітлювала їх із передньої. Германн увійшов до спальні. Перед ківотом, сповненим старовинних образів, теплилася золота лампада. Полинялі штофні крісла і дивани з пуховими подушками, з позолотою, що зійшла, стояли в сумній симетрії біля стін, оббитих китайськими шпалерами. На стіні висіло два портрети, писані в Парижі m-me Lebrun 9 ). Один з них зображував чоловіка років сорока, рум'яного та повного, у світло-зеленому мундирі та із зіркою; другий - молоду красуню з орлиним носом, з зачесаними скронями і з трояндою в пудреному волоссі. По всіх кутках стирчали фарфорові пастушки, столовий годинник роботи славного Leroy 10), коробочки, рулетки, віяла і різні дамські іграшки, винайдені в кінці минулого століття разом з Монгольф'єровою кулею та Месмеровим магнетизмом. Герман пішов за ширми. За ними стояло маленьке залізне ліжко; праворуч були двері, що вели до кабінету; ліворуч, інша - у коридор. Герман її відчинив, побачив вузькі, кручені сходи, які вели до кімнати бідної вихованки... Але він повернувся і зайшов у темний кабінет. Час йшов повільно. Все було тихо. У вітальні пробило дванадцять; по всіх кімнатах годинник один за одним продзвонив дванадцять, - все змовкло знову. Германн стояв, притуляючись до холодної грубки. Він був спокійний; серце його билося рівно, як у людини, що зважилася на щось небезпечне, але необхідне. Годинник пробив першу і другу годину ранку, - і він почув далекий стукіт карети. Мимовільне хвилювання заволоділо ним. Карета під'їхала та зупинилася. Він почув стукіт підніжки, що опускається. У хаті заметушилися. Люди побігли, пролунали голоси, і будинок освітився. У спальню вбігли три старі покоївки, і графиня, ледь жива, увійшла й опустилася до вольтерових крісел. Германн дивився в щілину: Лизавета Іванівна пройшла повз нього. Германн почув її квапливі кроки сходами її сходів. У серці його озвалося щось схоже на докори сумління і знову замовкло. Він скам'янів. Графіня почала роздягатися перед дзеркалом. Відкололи з неї чепець, прикрашений трояндами; зняли напудрену перуку з її сивої і щільно остриженої голови. Булавки дощем сипалися біля неї. Жовта сукня, шита сріблом, впала до її розпухлих ніг. Герман був свідком огидних таїнств її туалету; нарешті графиня залишилася в спальній кофті і нічному чепці: у цьому вбранні, більш властивому її старості, вона здавалася менш жахливою і потворною. Як і всі старі люди взагалі, графиня страждала на безсоння. Роздягнувшись, вона сіла біля вікна у вольтерові крісла і відіслала покоївок. Свічки винесли, кімната знову освітлилася однією лампадою. Графіня сиділа вся жовта, ворушачи відвислими губами, гойдаючись праворуч і ліворуч. У каламутних очах її зображувалась досконала відсутність думки; дивлячись на неї, можна було б подумати, що хитання страшної бабусі відбувалося не від її волі, а за дією прихованого гальванізму. Раптом це мертве обличчя змінилося невимовно. Губи перестали ворушитися, очі пожвавішали: перед графинею стояв незнайомий чоловік. - Не лякайтеся, заради бога, не лякайтеся! - сказав він виразним і тихим голосом. - Я не маю наміру шкодити вам; я прийшов благати вас про одну ласку. Стара мовчки дивилася на нього і, здавалося, його не чула. Германн уявив, що вона глуха, і, нахиляючись над її вухом, повторив їй те саме. Стара мовчала, як і раніше. - Ви можете, - продовжував Герман, - скласти щастя мого життя, і воно нічого не буде вам коштувати: я знаю, що ви можете вгадати три карти поряд... Герман зупинився. Графіня, здавалося, зрозуміла, чого від неї вимагали; здавалося, вона шукала слів для відповіді. - Це був жарт, - сказала вона нарешті, - присягаюся вам! це був жарт! - Цим нема чого жартувати, - заперечив сердито Герман. — Згадайте Чаплицького, якому ви допомогли відігратися. Графиня мабуть зніяковіла. Риси її зобразили сильний рух душі, але вона незабаром впала в колишню байдужість. - Чи можете ви, - вів далі Герман, - призначити мені ці три карти? Графіня мовчала; Герман продовжував: - Для кого вам берегти вашу таємницю? Для онуків? Вони багаті і так; вони ж не знають і ціни на гроші. Моту не допоможуть ваші три карти. Хто не вміє берегти батьківську спадщину, той таки помре в злиднях, незважаючи на які демонські зусилля. Я не мот; я знаю ціну грошам. Ваші три карти для мене не пропадуть. Ну!.. Він зупинився і з трепетом чекав на її відповідь. Графіня мовчала; Герман став навколішки. - Якщо колись, - сказав він, - серце ваше знало почуття любові, якщо ви пам'ятаєте її захоплення, якщо ви хоч раз усміхнулися при плачі новонародженого сина, якщо щось людське билося колись у грудях ваших, то благаю вас почуттями дружини, коханки, матері, - усім, що є святого в житті, - не відмовте мені в моєму проханні! - Відкрийте мені вашу таємницю! - що вам у ній?.. Може, вона пов'язана з жахливим гріхом, з погубою вічного блаженства, з диявольським договором... Подумайте: ви старі; жити вам уже недовго, я готовий взяти ваш гріх на свою душу. Відкрийте мені лише вашу таємницю. Подумайте, що щастя людини у ваших руках; що не тільки я, але діти мої, онуки та правнуки благословлять вашу пам'ять і шануватимуть її, як святиню... Стара не відповідала жодного слова. Герман встав. - Стара відьма! - сказав він, стиснувши зуби, - то я ж примушу тебе відповідати... Із цим словом він вийняв з кишені пістолет. Побачивши пістолет графиня вдруге виявила сильне почуття. Вона закивала головою і підняла руку, ніби затуляючись від пострілу... Потім покотилася горілиць... і залишилася нерухома. - Перестаньте дитині, - сказав Герман, взявши її руку. - Запитую востаннє: чи хочете призначити мені три карти? -- так чи ні? Графиня не відповідала. Герман побачив, що вона померла.
7 Mai 18**.
Homme sans mœurs et sans religion! 11)
Листування.
Лизавета Іванівна сиділа у своїй кімнаті, ще в своєму бальному вбранні, занурена в глибокі роздуми. Приїхавши додому, вона поспішала відправити заспану дівку, яка неохоче пропонувала їй свою послугу, - сказала, що роздягнеться сама, і з трепетом увійшла до себе, сподіваючись знайти там Германна і бажаючи не знайти його. З першого погляду вона переконалася в його відсутності і дякувала долі за перешкоду, що завадила їхньому побаченню. Вона сіла, не роздягаючись, і стала нагадувати всі обставини, в таку коротку пору і так далеко її заманили. Не минуло трьох тижнів з того часу, як вона вперше побачила у віконце молодого чоловіка, - і вже вона була з ним у листуванні, - і він встиг витребувати від неї нічне побачення! Вона знала ім'я його тому, що деякі з його листів були їм підписані; ніколи з ним не говорила, не чула його голоси, ніколи про нього не чула... до цього вечора. Дивна справа! Того вечора, на балі, Томський, дуючись на молоду князівну Поліну ***, яка, як звичайно, кокетувала не з ним, бажав помститися, надаючи байдужість: він покликав Лизавету Іванівну і танцював з нею нескінченну мазурку. Весь час жартував він над її пристрастю до інженерних офіцерів, запевняв, що він знає набагато більше, ніж можна було їй припускати, і деякі з його жартів були так вдало спрямовані, що Єлизавета Іванівна думала кілька разів, що її таємниця була йому відома. - Від кого ви це знаєте? - спитала вона. - Від приятеля відомої вам особи, - відповів Томський, - людину дуже чудову! - Хто ж ця чудова людина? - Його звуть Германом. Лизавета Іванівна не відповідала нічого, але її руки й ноги замерзли... — Цей Герман, — вів далі Томський, — обличчя справді романічне: у нього профіль Наполеона, а душа Мефістофеля. Я думаю, що на його совісті принаймні три лиходійства. Як ви зблідли!.. - У мене голова болить... Що ж казав вам Герман, - або як пак його?.. - Герман дуже незадоволений своїм приятелем: він каже, що на його місці він вчинив би зовсім інакше ... Я навіть вважаю, що Германн сам має на вас краєвиди, але принаймні він дуже небайдуже слухає закохані вигуки свого приятеля. - Та де ж він мене бачив? — У церкві, може, на гулянні!.. Бог його знає! можливо, у вашій кімнаті, під час вашого сну: від нього стане... Три жінки, що підійшли до них, з питаннями - oubli ou regret? 12) - перервали розмову, яка ставала болісно цікавою для Лизавети Іванівни. Жінка, обрана Томським, була сама княжна ***. Вона встигла з ним порозумітися, оббігши зайве коло і зайвий раз покрутившись перед своїм стільцем. Томський, повернувшись на своє місце, вже не думав ні про Герман, ні про Лизавету Іванівну. Вона неодмінно хотіла відновити перервану розмову; але мазурка скінчилася, і незабаром після старої графині поїхала. Слова Томського були не що інше, як мазуркова балаканина, але вони глибоко занурилися в душу молодої мрійниці. Портрет, накиданий Томським, схожий із зображенням, складеним нею самою, і, завдяки новітнім романам, це вже вульгарне обличчя лякало і полонило її уяву. Вона сиділа, склавши хрестом голі руки, нахиливши на відкриті грудиголову, ще прибрану квітами... Раптом двері відчинилися, і Герман увійшов. Вона затремтіла... - Де ж ви були? - спитала вона переляканим пошепком. - У спальні у старої графині, - відповів Герман, - я зараз від неї. Графиня вмерла. - Боже мій!.. що ви кажете?.. - І здається, - продовжував Герман, - я причиною її смерті. Лизавета Іванівна глянула на нього, і слова Томського пролунали в її душі: у цієї людини принаймні три лиходійства на душі!Герман сів на віконце біля неї і все розповів. Лизавета Іванівна вислухала його з жахом. Отже, ці пристрасні листи, ці полум'яні вимоги, це зухвале, завзяте переслідування, все це було не кохання! Гроші, - ось чого хотіла його душа! Не вона могла вгамувати його бажання і ощасливити його! Бідна вихованка була не що інше, як сліпа помічниця розбійника, вбивці старої її благодійниці! Германн дивився на неї мовчки: серце його також мучилося, але ні сльози бідної дівчини, ні дивовижна краса її прикрості не турбували суворої душі його. Він не відчував докору сумління при думці про мертву стару. Одне його жахало: безповоротна втрата таємниці, від якої чекала збагачення. - Ви чудовисько! - сказала нарешті Лизавета Іванівна. - Я не хотів її смерті, - відповів Герман, - пістолет мій не заряджений. Вони замовкли. Ранок настав. Лизавета Іванівна погасила свічку, що догорала: бліде світло осяяло її кімнату. Вона витерла заплакані очі і підняла їх на Германна: він сидів на віконці, склавши руки і грізно насупившись. У цьому становищі дивовижно нагадав він портрет Наполеона. Ця подібність вразила навіть Лизавету Іванівну. - Як вийти з дому? - сказала нарешті Лизавета Іванівна. - Я думала провести вас по таємних сходах, але треба йти повз спальні, а я боюся. - Розкажіть мені, як знайти ці таємні сходи; я вийду. Лизавета Іванівна встала, вийняла з комода ключ, вручила його Германові і дала йому докладне настанову. Германн потиснув її холодну, нерозділене руку, поцілував її нахилену голову і вийшов. Він спустився вниз по кручених сходах і ввійшов знову до спальні графині. Мертва стара сиділа скам'янівши; обличчя її виражало глибокий спокій. Герман зупинився перед нею, довго дивився на неї, ніби бажаючи переконатися в жахливій істині; нарешті увійшов до кабінету, обмацав за шпалерами двері і став сходити темними сходами, хвилюваний дивними почуттями. По цій самій драбині, думав він, може, років шістдесят тому, в цю саму спальню, в таку ж годину, в шитому каптані, причесаний 13), притискаючи до серця трикутний свій капелюх, прокрадався молодий щасливець, давно вже зітлілий у могилі, а серце старої його коханки сьогодні перестало битися... Під сходами Германн знайшов двері, які відімкнув тим самим ключем, і опинився в наскрізному коридорі, що вивів його на вулицю.
Цієї ночі прийшла до мене покійниця баронеса фон В***.
Вона була вся в білому і сказала мені:
"Здрастуйте, пане раднику!"
Шведенборг.
Три дні після фатальної ночі, о дев'ятій годині ранку, Германн вирушив у *** монастир, де мали відспівувати тіло покійної графині. Не відчуваючи каяття, він не міг, однак, зовсім заглушити голос сумління, яке твердило йому: ти вбивця старої! Маючи мало істинної віри, він мав безліч забобонів. Він вірив, що мертва графиня могла мати шкідливий вплив на його життя, і вирішив з'явитися на її похорон, щоб випросити у неї прощення. Церква була сповнена. Герман насилу міг пробратися крізь натовп народу. Труна стояла на багатому катафалку під оксамитовим балдахіном. Померла лежала в ньому з руками, складеними на грудях, у мереживному чепці і в білій атласній сукні. Навколо стояли її домашні: слуги в чорних каптанах із гербовими стрічками на плечі та зі свічками в руках; родичі в глибокому жалобі, - діти, онуки та правнуки. Ніхто не плакав; сльози були б - une affectation 14). Графіня була така стара, що смерть її нікого не могла вразити і що її родичі давно дивилися на неї, як на віджилу. Молодий архієрей вимовив надгробок. У простих і зворушливих висловлюваннях представив він мирне успіння праведниці, якій довгі роки були тихим, зворушливим приготуванням до християнської кончини. "Ангел смерті знайшов її, - сказав оратор, - що не спить у помислах благих і в очікуванні нареченого півночі". Служба відбулася з сумною пристойністю. Родичі перші пішли прощатись із тілом. Потім рушили й численні гості, які приїхали вклонитися тій, яка так давно була учасницею в їхніх суєтних розвагах. Після них і усі домашні. Нарешті наблизилась стара панська пані, ровесниця покійниці. Дві молоді дівчата вели її під руки. Вона не могла вклонитися до землі,— і одна пролила кілька сліз, поцілувавши холодну руку пані своєї. Після неї Герман наважився підійти до труни. Він вклонився в землю і кілька хвилин лежав на холодній підлозі, посипаній ялинником. Нарешті підвівся, блідий як сама покійниця, зійшов на щаблі катафалка і нахилився... В цю мить здалося йому, що мертва глузливо глянула на нього, примружуючи одним оком. Герман, поспішно подавшись назад, оступився і горілиць об землю. Його підняли. У той самий час Лизавету Іванівну зомліли на паперть. Цей епізод обурив на кілька хвилин урочистість похмурого ритуалу. Між відвідувачами піднялося глухе ремствування, а худорлявий камергер, близький родич покійниці, шепнув на вухо англійцю, що стояв біля нього, що молодий офіцер її побічний син, на що англієць відповідав холодно: Oh? Цілий день Герман був надзвичайно засмучений. Обідаючи в усамітненому шинку, він, проти звичаю свого, пив дуже багато, сподіваючись заглушити внутрішнє хвилювання. Але вино ще більше палило його уяву. Повернувшись додому, він кинувся, не роздягаючись, на ліжко і заснув. Він прокинувся вже вночі: місяць осяяв його кімнату. Він глянув на годинник: було без чверті зо три. Сон у нього пройшов; він сів на ліжко і думав про похорон старої графині. У цей час хтось з вулиці глянув до нього у віконце, і одразу відійшов. Герман не звернув на те жодної уваги. За хвилину почув він, що відчиняли двері в передній кімнаті. Германн думав, що денщик його, п'яний за своїм звичаєм, повертався з нічної прогулянки. Але він почув незнайому ходу: хтось ходив, тихо човгаючи туфлями. Двері відчинилися, увійшла жінка в білій сукні. Герман прийняв її за свою стару годувальницю і здивувався, що могло привести її в таку пору. Але біла жінка, ковзнувши, опинилася раптом перед ним, - і Герман впізнав графиню! - Я прийшла до тебе проти своєї волі, - сказала вона твердим голосом, - але мені наказано виконати твоє прохання. Трійка, сімка і туз виграють тобі поряд, але для того, щоб ти на добу більше однієї карти не ставив і щоб на все життя вже після не грав. Прощаю тобі мою смерть, щоб ти одружився з моєю вихованою Лизаветою Іванівною... З цим словом вона тихо повернулася, пішла до дверей і втекла, човгаючи туфлями. Герман чув, як грюкнули двері в сінях, і побачив, що хтось знову подивився до нього у віконце. Герман довго не міг схаменутися. Він вийшов до іншої кімнати. Денник його спав на підлозі; Герман насилу його добудився. Денщик був п'яний зазвичай: від нього не можна було добитися ніякого толку. Двері в сіни були замкнені. Герман повернувся до своєї кімнати, засвітив свічку і записав своє бачення.
-- Атанді!
- Як ви сміли мені сказати атанді?
- Ваше превосходительство, я сказав атанде-с!
Дві нерухомі ідеї не можуть разом існувати в моральній природі, так само, як два тіла не можуть у фізичному світі займати одне й те саме місце. Трійка, сімка, туз - незабаром затулили в уяві Германця образ мертвої старої. Трійка, сімерка, туз - не виходили з голови і ворушилися на його губах. Побачивши молоду дівчину, він казав: "Як вона струнка!.. Справжня трійка червона". У нього питали: "Котра година", він відповідав: "без п'яти хвилин сімка". Кожен пузастий чоловік нагадував йому туза. Трійка, сімка, туз - переслідували його уві сні, приймаючи всі можливі види: трійка цвіла перед ним в образі пишного грандіфлору, сімка уявлялася готичною брамою, туз величезним павуком. Усі думки його злилися в одну, - скористатися таємницею, що дорого йому коштувала. Він почав думати про відставку та подорож. Він хотів у відкритих ігрецьких будинках Парижа змусити скарб біля зачарованої удачі. Випадок позбавив його клопоту. У Москві склалося суспільство багатих гравців, під головуванням славного Чекалінського, який провів все століття за картами і нажив колись мільйони, виграючи векселі та програючи чисті гроші. Довготривала досвідченість заслужила йому довіреність товаришів, а відкритий дім, славний кухар, ласкавість і веселість набули пошани публіки. Він приїхав до Петербурга. Молодь до нього наринула, забуваючи бали для карт і віддаючи перевагу спокусам фараона перед спокусами тяганини. Нарумов привіз Германна. Вони пройшли низку чудових кімнат, наповнених поштивими офіціантами. Кілька генералів та таємних радників грали у віст; молоді люди сиділи, розвалившись на штофних диванах, їли морозиво та курили люльки. У вітальні за довгим столом, біля якого тіснилося чоловік двадцять гравців, сидів господар і кидав банк. Він був чоловік років шістдесяти, найповажнішої зовнішності; голова вкрита була срібною сивиною; повне і свіже обличчя зображало добродушність; очі блищали, жваві усмішкою. Нарумов уявив йому Германна. Чекалинський дружньо потис йому руку, просив не церемонитися і продовжував метати. Талля тривала довго. На столі стояло понад тридцять карт. Чекалинський зупинявся після кожного прокидки, щоб дати граючим час розпорядитися, записував програш, чемно вслухався в їхні вимоги, ще більш чемно відгинав зайвий кут, загинається розсіяною рукою. Нарешті талья скінчилася. Чекалинський склав карти і приготувався метати іншу. - Дозвольте поставити карту, - сказав Герман, простягаючи руку з-за товстого пана, який тут же пантив. Чекалинський посміхнувся і вклонився мовчки на знак покірної згоди. Нарумів, сміючись, привітав Германна з дозволом довгострокового посту і побажав йому щасливого початку. - Іде! - сказав Герман, написавши крейдою куш над своєю картою. -- Скільки з? - спитав, примружуючись, банкомет, - вибачте, я не дивлюся. - Сорок сім тисяч, - відповів Герман. При цих словах всі голови звернулися миттєво, і всі очі кинулися на Германна. "Він збожеволів!" - подумав Нарумов. — Дозвольте вам помітити, — сказав Чекалинський з незмінною своєю посмішкою, — що ваша гра сильна: ніхто більше двохсот сімдесяти п'яти семпелем тут ще не ставив. -- Що ж? - заперечив Герман, - ви б'єте мою карту чи ні? Чекалинський вклонився з виглядом тієї самої покірної згоди. - Я хотів тільки вам доповісти, - сказав він, - що, будучи удостоєний довіреності товаришів, я не можу метати інакше, як на чисті гроші. З мого боку я, звичайно, впевнений, що досить вашого слова, але для порядку гри та рахунків прошу вас поставити гроші на карту. Германн вийняв з кишені банковий квиток і подав його Чекалінському, який, швидко подивившись його, поклав на Германнову карту. Він став кидати. Праворуч лягла дев'ятка, ліворуч трійка. - Виграла! - сказав Герман, показуючи свою карту. Між гравцями зчинився шепіт. Чекалинський насупився, але усмішка відразу повернулася на його обличчя. - Ви можете отримати? - спитав він Германна. - Зробіть ласку. Чекалинський вийняв з кишені кілька банківських квитків і одразу розрахувався. Герман прийняв свої гроші і відійшов від столу. Нарумів не міг отямитися. Герман випив склянку лимонаду і вирушив додому. Другого дня ввечері він знову з'явився у Чекалинського. Хазяїн метал. Герман підійшов до столу; понтери одразу дали йому місце, Чекалінський ласкаво поклонився йому. Герман дочекався нової талії, поставив карту, поклавши на неї свої сорок сім тисяч і вчорашній виграш. Чекалинський став метати. Валет випав праворуч, сімка ліворуч. Германн відкрив сімку. Усі ахнули. Чекалинський мабуть зніяковів. Він відрахував дев'яносто чотири тисячі і передав Германові. Герман прийняв їх з холоднокровністю і в ту ж хвилину пішов. Наступного вечора Герман з'явився знову біля столу. Усі на нього чекали. Генерали та таємні радникизалишили свій віст, щоб бачити гру, настільки незвичайну. Молоді офіцери зіскочили з диванів; всі офіціанти зібралися у вітальні. Усі обступили Германна. Інші гравці не поставили своїх карт, з нетерпінням чекаючи, чим він скінчить. Германн стояв біля столу, готуючись один понтувати проти блідого, але все усміхненого Чекалінського. Кожен роздрукував колоду карток. Чекалинський тримав. Герман зняв і поставив свою карту, покривши її стосом банківських квитків. Це було схоже на поєдинок. Глибоке мовчання царювало довкола. Чекалинський став метати, руки його тряслися. Праворуч лягла жінка, ліворуч туз. - Туз виграв! - сказав Герман і відкрив свою карту. — Ваша дама вбита, — лагідно сказав Чекалинський. Герман здригнувся: насправді замість туза в нього стояла пікова дама. Він не вірив своїм очам, не розуміючи, як міг він обернутися. Цієї хвилини йому здалося, що пікова дама примружилася і посміхнулася. Незвичайна подібність вразила його... - Стара! - закричав він з жахом. Чекалинський потяг до себе програні квитки. Герман стояв нерухомо. Коли відійшов він від столу, зчинився гучний гомін. - Славно спонтував! - говорили гравці. - Чекалинський знову стис карти: гра пішла своєю чергою.
ВИСНОВОК
Герман збожеволів. Він сидить в Обухівській лікарні в 17-му нумері, не відповідає ні на які питання і бурмоче надзвичайно скоро: "Трійка, сімка, туз! Трійка, сімка, дама!.." Лизавета Іванівна вийшла заміж за дуже люб'язного молодого чоловіка; він десь служить і має порядний стан: він син колишнього управителя у старої графині. У Лизавети Іванівни виховується бідна родичка. Томський зроблений у ротмістри і одружується з князівною Поліною.Примітки
(С.М. Петров)
Пікова дама
(Стор. 233)
- 1)
московську Венеру (Франц.).
2)
на карткову гру у королеви (Франц.).
3)
Ви, здається, рішуче віддаєте перевагу камерісткам. Що робити? Вони свіжіші (Франц.).
4)
бабуся (Франц.).
5)
Привіт Ліза (Франц.).
6)
Поль (Франц.).
7)
пари (Франц.).
8)
Ви пишете мені, мій ангел, листи по чотири сторінки, швидше, ніж я встигаю їх прочитати (Франц.).
9)
пані Лебрен (Франц.).
10)
Леруа (Франц.).
11)
7 травня 18**. Людина, яка не має жодних моральних правил і нічого святого! (Франц.)
12)
забуття чи жаль (Франц.).
13)
"королівським птахом" (Франц.).
14)
удаванням (Франц.).
Олександр Сергійович Пушкін часто знаходив натхнення для своїх творів там, де іншому й на думку не спадало. Так, ідея повісті «Пікова дама» народилася за картковим столом. Його друг, князь Голіцин, розповів поетові про свою бабусю, яка одного разу допомогла йому відігратися, назвавши три карти. Князь поставив на них та виграв. Стара тоді сказала, що цей секрет їй відкрив відомий французький аферист Сен-Жермен. Княгиня Голіцина стала прототипом графині, а історія друга лягла в основу «Пікової дами» Пушкіна, але всі інші події повісті Олександр Сергійович вигадав. Він втілив свій задум у Болдіно - дослідники припускають, що історія була написана восени 1833 року, але достеменно це невідомо, оскільки рукопис одного з найвідоміших творів генія російської літератури, на жаль, була втрачена. формі «Пікова дама» - скоріше розповідь, ніж повість. Жанр твору також визначити важко – у ньому є характерні риси готичного роману, такі як старовинний особняк, пов'язаний із нечистою силою таємниця та фатальні збіги. Однак його можна віднести і до жанру реалізму, якщо врахувати, що все фантастичне в ній подано через сприйняття головного героя, Германа, який у результаті божеволіє. Сьогодні «Пікову даму» читати можна за книгою чи завантажити безкоштовно – будь-який формат дасть повне уявлення про ідею, яку хотів висловити Пушкін. А полягає вона в тому, що за будь-який вчинок людина несе покарання. В історії повісті немає безневинних: графиня жорстоко мучить свою вихованку Лізу; Герман використовує почуття дівчини, щоб проникнути в будинок старої і вивідати її секрет, а сама Ліза мріє вирватися з пазурів своєї уявної благодійниці і для цього використовує Германа. Якщо повість читати онлайн повністю, то можна помітити, як мимохіть Пушкін натякає на перетворення тієї героїні, яка була показана як жертва - Ліза не сумує за коханим, що збожеволів, вона благополучно вийшла заміж і притулила в своєму будинку бідну вихованку. Коло замкнулося.
Сьогодні багато хто знає, що в Європі популярні Толстой і Достоєвський, але насправді саме «Пікова дама» стала одним із перших творів, що відкрили російську літературу для зарубіжного читача: французькою мовою, наприклад, її текст перекладав сам Проспер Меріме. А знаменитий балет Чайковського, заснований на цій повісті, одразу підкорив європейські театри та продовжує робити це сьогодні.
В основу сюжету «Пікової дами» ліг відомий Пушкіну курйозний випадок. Молодий князь Голіцин розповів йому, як одного разу сильно програв у карти. Довелося піти на уклін до бабусі - княгині. Наталі Петрівні Голіциної , особі гордовитої і владної, що відрізнялася розумом і крутим характером, і просити в неї грошей. Грошей вона не дала. Зате прихильно передала ніби магічний секрет трьох карт, що виграють, який їй повідомив знаменитий свого часу граф Сен-Жермен. Онук поставив на ці карти та відігрався.
«Пікова дама» одна з найкращих зразків новели у всій світовій літературі.
"Пікова дама" - філософська повість зі своєї проблематики.
У "Піковій дамі" Пушкін звернувся до широкого кола філософських проблем :
людина, свобода, свобода морального вибору, доля, випадкове та закономірне, гра, "злочинство"- лише деякі з філософських питань, які осмислюються автором у цій глибокій за змістом повісті.
Герой вступає у поєдинок з долею, вважаючи, що тверезий розрахунок дозволить йому досягти бажаної мети.
Пікова дама стає не лише картою у грі Німеччина з долею, але помстою долі тобто герой сам виявляється картою у більшій грі, та її "карта бита".
Сюжет твору заснований на грі випадковостей, необхідності та закономірності. У зв'язку з цим кожен герой пов'язаний із певною темою.
З темою соціальної незадоволеності - Герман;
з темою долі – графиня Ганна Федотівна;
з темою соціального смирення - Лизавета Іванівна;
з темою незаслуженого щастя - Томський.
Одні герої, такі, як Томський, обрані долею, інші, як Герман, прагнуть упіймати удачу. Успіх – доля Томського , а невдача – доля Німеччина.
"Пікова дама" - вершина пушкінських роздумів про ролі долі у житті людини .
Світська повість Пушкіна розкриває трагічну долю парубка на ім'я Герман . Він має неабиякі розумові здібності, добре вихований і має привабливу зовнішність. А його розважливість передалася від предків, що з німецьких земель. Але у Германа існує мрія – стати багатим , причому отримати все без особливих зусиль
Сюжет повісті обігрує улюблену Пушкіним тему непередбачуваної долі, удачі, року. Молодий військовий інженер німець Германн веде скромне життя і накопичує статки, він навіть не бере в руки карт і обмежується тільки спостереженням за грою. Його приятель Томський розповідає історію про те, як його бабуся-графиня, будучи у Парижі, програла велику сумуу карти. Вона спробувала взяти у позику у графа Сен-Жермена, але замість грошей той розкрив їй секрет трьох виграшних карт. Графіня завдяки секрету повністю відігралася.
Германн, спокусивши її вихованку, Лізу, проникає в спальню до графини, благаннями і погрозами намагаючись вивідати заповітну таємницю. Побачивши Германна, озброєного пістолетом (який, як згодом з'ясувалося, виявився незарядженим), графиня помирає від серцевого нападу. На похороні Германну здається, що покійна графиня розплющує очі і кидає на нього погляд. Увечері її примара є Германну і каже, що три карти («трійка, сімка, туз») принесуть йому виграш, але він не повинен ставити більше однієї картки на добу. Три карти стають для Германна нав'язливою ідеєю:
…Побачивши молоду дівчину, він казав: «Як вона струнка!.. Справжня трійка червона». У нього питали: котра година, він відповідав: - Без п'яти хвилин сімка. - Кожен пузастий чоловік нагадував йому туза. Трійка, сімка, туз - переслідували його уві сні, приймаючи всі можливі види: трійка цвіла перед ним в образі пишного грандіфлору, сімка уявлялася готичною брамою, туз величезним павуком. Всі думки його злилися в одну, - скористатися таємницею, яка дорого йому коштувала.
У Петербург приїжджає знаменитий картожник мільйонер Чекалінський. Германн ставить весь свій капітал на трійку, виграє та подвоює його. Наступного дня він ставить усі свої гроші на сімку, виграє і знову подвоює капітал. Третього дня Германн ставить гроші (вже близько двохсот тисяч) на туза. Випадає туз. Герман думає, що переміг, але Чекалінський каже, що жінка Германна програла. Якимось неймовірним чином Герман «обсмикнувся» - поставив гроші замість туза на даму. Германн бачить на карті посміхається і підморгує пікову даму, яка нагадує йому графиню. Розорився Германн потрапляє в лікарню для душевнохворих, де ні на що не реагує і щохвилини «бурмотить надзвичайно скоро: - Трійка, сімка, туз! Трійка, сімка, пані!..»
Головний герой потрапив у неприємну ситуацію, але його особиста вина – першопричина всіх подій. Пушкін розповідає історію нещасної людини, яка була захоплена азартними пороками. Чи можна судити такого персонажа? Адже подібні уподобання зустрічаються на кожному кроці та в сучасному світі. Швидше за все, необхідно зробити певні висновки і подалі триматися від таких сумнівних засобів набуття багатства.
(Поведінка Германна повністю протилежна його душевному стану. Він скріпив свої почуття та емоції строгими рамками правильної, на його думку, поведінки. Зовнішня оболонка Германна не зможе довго стримувати ті бурхливі внутрішні сили, які він намагається утихомирити. Не даючи виходу емоціям, Герман невідповідностей, яка неминуче вибухне.)
Головний герой «Пікової дами» - персонаж повісті - людина бережлива, розважлива, але не має жодних моральних, духовних цінностей.
графиня зіграла ключову роль повісті. Вона стала Германові пікової дамою, бо той не виконав графиніної умови - не одружився з Єлизаветою Петрівною.
Отже секрет старої все одно не допоміг Герману, тому що був розкритий проти її волі.
Головний Герой повісті – Німеччина.Від інших героїв відрізняється 2 особливостями:
1. Служить військовим інженером, що означає низьке соціальне становище героя;
2. Син обрусілого німця, тобто. людина раціоналістичного складу розуму, людина розрахунку, жорсткого самообмеження.
І дійсно, на початку життя героя підпорядкована розуму. Будучи небагатою і незнатною людиною, він мріє «зміцнити свою незалежність», але він відкидає всі ризиковані шляхи, авантюри, не п'є, не грає в азартні ігри, робить ставку на ощадливість та ощадливість. Але розрахунок – це лише зовнішня оболонка особистості Германна, сутність його характеру була зовсім інша: «він мав сильні пристрасті та вогняну уяву». Протиріччя між пристрасною натурою Германна та його раціоналістичним складом розуму.
І хоча спочатку Герман сприйняв історію про три карти як казку, вона сильно подіяла на його уяву, цілу ніч ця історія не виходила з його голови. Пушкін показує внутрішній діалог, що розкриває боротьбу 2 почав у душі Германна:
1 початокзмушує Германна повірити на таємницю 3-х карт, тобто. повірити в існування ірраціонального у житті. Воно штовхає до ризику, змушує розкрити таємницю трьох карт. У голові він навіть будує плани, думає, чи не стати йому коханцем 87-річної графині. Тобто. він уже на все готовий. Тут вже показано повну аморальність героя. 2 початокповертає до здорового глузду і каже, що головне у житті спокій та незалежність. Сюжет показує, що боротьба 2-х початків триває не довго і закінчується перемогою пристрастей над свідомістю, раціоналізмом.
Німеччина вчиняє 3 злочин:1. Наруга над почуттями бідної дівчини;2. Вбивство старої графині;3. Герман готовий закласти душу дияволу і цим вчинити 3 злочин,
Томський говорить про Германна: «У нього профіль Наполеона, а душа Мефістофеля». Ці слова буквально підтверджуються автором повісті: коли Германн каже Лізі, що він її не любить і що він використав її, щоб дістатися до графині, що він винен у смерті графині, автор пише: «Вона витерла заплакані очі, і підняла їх на Германна: він сидів на віконці, склавши руки і грізно насупившись. У цьому становищі дивовижно нагадав він портрет Наполеона. Ця подібність вразила навіть Лизавету Іванівну». Так у повість входить наполеонівська тема(Найважливіша тема російської та європейської літератури 19 століття). Цей наполеонівський мотив у образ у Німеччині можна розуміти двояко:
1. Деякі літературознавці наголошують на індивідуалізмі та аморальності Германна. Справді, основа душі Германна – егоїзм. Заради досягнення цілей Герман здатний переступити через все (смерті графині, почуттів дівчини). Невипадково його порівнюють із Наполеоном, Наполеон готовий був проливати річки крові та проливав їх заради свого самоствердження. 2. Але не можна розглядати наполеоновський мотив лише у соціально-психологічному аспекті (тобто. наголошувати на індивідуалізмі та аморальності героя), такий підхід ігнорує той факт, що «Пікова дама» не тільки соціально-психологічна, а й філософська повість. А тому Наполеон цікавить Пушкіна, як людина, яка претендувала на владу над долею, як особистість, впевнена, що людській волі все підвладне. Слід зазначити, що з Пушкіна Наполеон був уособленням величі разом із тим безсилля людини перед долею, перед роком.
І потім, вводячи у повість наполеонівську тему, Пушкін як характеризує Германна, а й характеризує його майбутню долюЯк у Наполеона, він теж має злети і падіння. Ця доля здійснюється в 5-6 розділах у повісті. У них Герман повторює в мініатюрі шлях Наполеона. Таємниця 3-х карт (трійка, сімка, туз) стає реальністю. Трійка, сімка і туз справді виграють, як було зазначено Германові примарою графині. Поява примари графині – це, свого роду, звістка потойбічних сил, року, долі. Це відчуття посилюється словами самої графині: Я прийшла до тебе проти своєї волі. Але мені наказано виконати твоє прохання». Тому катастрофа Германна(2 вечора він виграє, називаючи ці три карти, а на 3 вечір замість туза – пікова дама) не здається чистою випадковістю, вона виглядає як неминучість. У повісті важлива ідея урочистості року, долі над людською волею.
Пушкін не випадково взяв карткову гру за основу сюжету повісті, адже гра – це поетична метафора життяз її злетами та падіннями, з її програшами та виграшами, з її удачами та невдачами. Тому «Пікова дама» багатоплановий твір: тут поєднуються і соціальні, і психологічні, і філософські мотиви. Пушкін усе своє життя вірив у долю, у ролі випадку у житті. Особистий і історичний досвід переконували Пушкіна у цьому, що наївно і невиправдано сподіватися торжество розуму, раціоналізму.
Пікова жінка означає таємну недоброзичливість. Новітня ворожильна книга
Глава 1
А в негоду Збиралися вони Часто; Гнули – бог їх вибач! - Від п'ятдесяти На сто, І вигравали, І відписували Мелом, Так, у ненастінні дні, Займалися вони Справою.
Якось грали в карти у кінногвардійця Нарумова. Довга зимова ніч пройшла непомітно; сіли вечеряти о п'ятій ранку. Ті, що залишилися у виграші, їли з великим апетитом; інші, розсіяні, сиділи перед порожніми своїми приладами. Але шампанське з'явилося, розмова пожвавішала, і всі взяли в ньому участь.
Що ти зробив, Суріне? - спитав господар.
Програв, як завжди. Треба зізнатися, що я нещасливий: граю мирандолем, ніколи не гарячкуюся, нічим мене з пантелику не зіб'єш, а все програюся!
І ти жодного разу не спокусився? ні разу не поставив на руті?.. Твердість твоя для мене дивовижна.
А який Герман! - сказав один із гостей, вказуючи на молодого інженера, - зроду не брав він карти в руки, зроду не загнув жодного паролі, а до п'ятої години сидить з нами і дивиться на нашу гру!
Гра займає мене сильно, - сказав Герман, - але я не в змозі жертвувати необхідним з надією придбати зайве.
Герман німець: він розважливий, ось і все! - зауважив Томський. - А якщо хтось для мене незрозумілий, то це моя бабуся, графиня Ганна Федотівна.
Як? що? – закричали гості.
- Не можу осягнути, - продовжував Томський, - як бабуся моя не понтує!
Що ж тут дивного, - сказав Нарумов, - що вісімдесятирічна стара не понтує?
То ви нічого про неї не знаєте?
Ні! право, нічого!
О, то послухайте:
Потрібно знати, що бабуся моя, років шістдесят тому, їздила до Парижа і була там у великій моді. Народ бігав за нею, щоб побачити la Vénus moscovite (*); Рішельє за нею волочився, і бабуся запевняє, що він мало не застрелився від її жорстокості.
Тоді жінки грали у фараон. Якось при дворі вона програла на слово герцогу Орлеанському щось дуже багато. Приїхавши додому, бабуся, відліплюючи мушки з обличчя та відв'язуючи фіжми, оголосила дідусеві про свій програш і наказала заплатити.
Спокійний дідусь, скільки я пам'ятаю, був рід бабусиного дворецького. Він її боявся, як вогню; однак, почувши про такий жахливий програш, він вийшов із себе, приніс рахунки, довів їй, що півроку вони витратили півмільйона, що під Парижем немає в них ні підмосковного, ні саратовського села, і начисто відмовився від платежу. Бабуся дала йому ляпас і лягла спати одна, на знак своєї немилості.
Другого дня вона веліла покликати чоловіка, сподіваючись, що домашнє покарання над ним подіяло, але знайшла його непохитним. Вперше у житті вона дійшла з нею до міркувань і пояснень; думала присоромити його, поблажливо доводячи, що обов'язок боргу різь і що є різниця між принцом і каретником. - Куди! дідусь бунтував. Ні, та й годі! Бабуся не знала, що робити.
З нею була коротко знайома людина дуже чудова. Ви чули про графа Сен-Жермена, про якого розповідають так багато чудового. Ви знаєте, що він видавав себе за Вічного Жида, за винахідника життєвого еліксиру та філософського каменю та інше. Над ним сміялися, як над шарлатаном, а Казанова у своїх записках каже, що він був шпигун; втім, Сен-Жермен, попри свою таємничість, мав дуже поважну зовнішність і був у суспільстві дуже люб'язний. Бабуся досі любить його без пам'яті та сердиться, якщо говорять про нього з повагою. Бабуся знала, що Сен-Жермен міг мати великі гроші. Вона зважилася до нього вдатися. Написала йому записку та просила негайно до неї приїхати.
Старий дивак з'явився одразу і застав у жахливому горі. Вона описала йому найчорнішими фарбами варварство чоловіка і сказала нарешті, що всю свою надію покладає на його дружбу та люб'язність.
Сен-Жермен замислився.
«Я можу вам послужити цією сумою, — сказав він, — але знаю, що ви не будете спокійні, поки зі мною не розплатитеся, а я не хотів би вводити вас у нові клопоти. Є інший засіб: ви можете відігратися". - "Але, любий граф, - відповіла бабуся, - я кажу вам, що у нас грошей зовсім немає". - "Гроші тут не потрібні, - заперечив Сен-Жермен: - будьте ласкаві мене вислухати ». Тут він відкрив їй таємницю, за яку кожен із нас дорого б дав...
Молоді гравці подвоїли увагу. Томський закурив люльку, затягнувся і продовжував.
У той же вечір бабуся з'явилася у Версалі, au jeu de la Reine (*) . Герцог Орлеанський метал; бабуся трохи вибачилася, що не привезла свого обов'язку, на виправдання сплела маленьку історію і стала проти нього понтувати. Вона обрала три карти, поставила їх одну за одною: усі три виграли їй соніка, і бабуся відігралася зовсім.
Випадок! - сказав один із гостей.
Казка! - зауважив Герман.
Може статися, порошкові карти? – підхопив третій.
- Не думаю, - відповів Томський.
Як! - сказав Нарумов, - у тебе є бабуся, яка вгадує три карти поряд, а ти досі не перейняв у неї її кабалістики?
Так, чорта з два! - відповів Томський - у неї було четверо синів, у тому числі й мій батько: всі чотири відчайдушні гравці, і жодному не відкрила вона своєї таємниці; хоч це було б не погано для них і навіть для мене.
Але ось що мені розповідав дядько, граф Іван Ілліч, і що він мене запевняв честю. Небіжчик Чаплицький, той самий, що помер у злиднях, промотавши мільйони, одного разу в молодості своїй програв - пам'ятається Зоричу - близько трьохсот тисяч. Він був у розпачі. Бабуся, яка завжди була строга до пустощів молодих людей, якось пожалкувала над Чаплицьким. Вона дала йому три карти, щоб він поставив їх одну за одною, і взяла з нього чесне слово надалі вже ніколи не грати. Чаплицький прийшов до свого переможця: вони сіли грати. Чаплицький поставив першу карту п'ятдесят тисяч і виграв соніка; загнув паролі, паролі-пе, - відігрався і залишився ще у виграші...
Проте настав час спати: вже без чверті шість.
Справді, вже світало: молоді люди допили чарки і роз'їхалися.
Глава II
Il paraît que monsieur est décidément pour les suivantes. - Que voulez-vous, madame? Elles sont plus fraîches. (*) Світська розмова.
Стара графиня *** сиділа у своїй вбиральні перед дзеркалом. Троє дівчат оточували її. Одна тримала банку рум'ян, друга коробку зі шпильками, третя — високий чепець зі стрічками вогняного кольору. Графіня не мала жодного претензії на красу давно зів'ялу, але зберігала всі звички своєї молодості, суворо дотримувалася мод сімдесятих років, і одягалася так само довго, так само старанно, як і шістдесят років тому. Біля вікна сиділа за п'яльцями панночка, її вихованка.
Здрастуйте, grand maman (*), - сказав, увійшовши, молодий офіцер. - Bon jour, mademoiselle Lise. (*) Grand'maman (*) , я до вас із проханням.
Що таке, Paul (*)?
Дозвольте вам уявити одного з моїх друзів і привезти його до вас у п'ятницю на бал.
Привези мені його прямо на бал, і тут мені його й уявиш. Чи був ти вчора у ***?
Як же! дуже було весело; танцювали до п'ятої години. Яка гарна була Єлецька!
І, мій любий! Що в ньому гарного? Чи така була її бабуся, княгиня Дар'я Петрівна?.. До речі: я чай вона дуже вже постаріла, княгиня Дар'я Петрівна?
Як, постаріла? - відповів розгублено Томський: - Вона років сім як померла.
Панночка підняла голову, і зробила знак молодій людині. Він згадав, що від старої графині таїли смерть її ровесниць і закусив собі губу. Але графиня почула звістку, для неї нову, з великою байдужістю.
Вмерла! - сказала вона: - А я й не знала! Ми разом були надані у фрейліни, і коли ми представилися, то пані...
І графиня сотий раз розповіла онуку свій анекдот.
Ну, Paul (*), - сказала вона потім: - Тепер допоможи мені встати. Лизанько, де моя табакерка?
І графиня зі своїми дівчатами пішла по ширми закінчувати свій туалет. Томський залишився з панночкою.
Кого це ви хочете уявити? – тихо запитала Лизавета Іванівна.
Нарумова. Ви його знаєте?
Ні! Він військовий, чи статський?
Військовий.
Інженер?
Ні! кавалерист. А чому ви думали, що він інженер?
Панночка засміялася, і не відповідала жодного слова.
Paul (*)! - Закричала графиня з-за ширмів: - Прийшли мені якийсь новий роман, тільки, будь ласка, не з нинішніх.
Як це, grand'maman (*)?
Тобто такий роман, де б герой не тиснув ні батька, ні матері, і де б не було втоплених тіл. Я страшенно боюся потопельників!
Таких романів нині немає. Чи не хочете хіба росіян?
А хіба є російські романи?.. Прийшли, батюшка, будь ласка, прийшли!
Вибачте, grand’maman (*) : я поспішаю... Вибачте, Лизавето Іванівно! Чому ж ви думали, що інженер Нарума?
І Томський вийшов із вбиральні.
Лизавета Іванівна залишилася одна: вона залишила роботу і почала дивитися у вікно. Незабаром на одному боці вулиці з-за вугільного будинку з'явився молодий офіцер. Рум'янець покрив її щоки: вона взялася знову за роботу, і нахилила голову над канвою. У цей час увійшла графиня, одягнена.
Накажи, Лизанько, - сказала вона, - карету закладати і поїдемо прогулятися.
Лизанька встала з-за п'яльців і почала прибирати свою роботу.
Що ти, моя мати! глуха, чи що! - закричала графиня. - Вели швидше закладати карету.
Зараз! - відповіла тихо панночка, і побігла до передньої.
Слуга увійшов і подав графині книги від князя Павла Олександровича.
Добре! Дякувати, - сказала графиня. - Лизанько, Лизанько! та куди ж ти біжиш?
Одягатися.
Панночка взяла книгу, і прочитала кілька рядків.
Гучніше! - сказала графиня. - Що з тобою, мамо? з голосу спала, чи що?.. Стривай: посунь мені лавку, ближче... ну! -
Лизавета Іванівна прочитала ще дві сторінки. Графіня позіхнула.
Кинь цю книгу, - сказала вона: - що за дурниця! Відійшли це князеві Павлові, і вели дякувати... Та що ж карета?
Карета готова, - сказала Лизавета Іванівна, глянувши надвір.
Що ж ти не одягнена? - сказала графиня: - Завжди треба тебе чекати! Це, матінко, нестерпно.
Ліза побігла до своєї кімнати. Не минуло двох хвилин, графиня почала дзвонити з усієї сечі. Троє дівчат вбігли в одні двері, а камердинер у інші.
Що це вас не прийдеш? - Сказала їм графиня. - Сказати Лизаветі Іванівні, що я на неї чекаю.
Лизавета Іванівна увійшла в капоті та в капелюшку.
Нарешті, моя мати! - сказала графиня. - Що за вбрання! Навіщо це?. . кого спокушати?.. А яка погода? - Здається, вітер.
Ні-ні, ваше сіятельство! дуже тихо! - відповів камердинер.
Ви завжди говорите навмання! Відчиніть кватирку. Так і є: вітер! і прехолодний! Відкласти карету! Лизанька, ми не поїдемо не було чого вбиратися.
І ось моє життя! – подумала Лизавета Іванівна.
Насправді, Лизавета Іванівна була пренещасне творіння. Гіркий чужий хліб, каже Данте, і важкі щаблі чужого ганку, а кому й знати гіркоту залежності, як не бідній вихованку знатної старої? Графіня ***, звичайно, не мала злої душі; але була норовлива, як жінка, розпещена світлом, скупа і занурена в холодний егоїзм, як і всі старі люди, котрі відлюбили у свій вік і чужі справжньому. Вона брала участь у всіх суєтностях великого світла, тягалася на бали, де сиділа в кутку, розрум'янена і одягнена за старовинною модою, як потворна і необхідна прикраса бальної зали; до неї з низькими поклонами підходили гості, як за встановленим обрядом, і потім уже ніхто нею не займався. У себе приймала вона все місто, спостерігаючи строгий етикет і не пізнаючи нікого в обличчя. Численна челядь її, розжирівши і посивівши в її передній і дівочій, робила, що хотіла, навперейми обкрадаючи вмираючу стару. Лизавета Іванівна була домашньою мученицею. Вона розливала чай, і отримувала догани за зайву витрату цукру; вона вголос читала романи, і винна була у всіх помилках автора; вона супроводжувала графиню в її прогулянках, і відповідала за погоду та за бруківку. Їй було призначено платню, яку ніколи не доплачували; а тим часом вимагали від неї, щоб вона була одягнена, як і всі, тобто як дуже мало хто. У світлі грала вона найжалюгіднішу роль. Всі знали її, і ніхто не помічав; на балах вона танцювала тільки тоді, як не діставало vis-à-vis (*), і дами брали її під руку щоразу, як їм треба було йти в вбиральню поправити щось у своєму вбранні. Вона була самолюбна, жваво відчувала своє становище, і дивилася навколо себе, - з нетерпінням чекаючи на рятівника; але молоді люди, розважливі у вітряному своєму марнославстві, не удостоювали її уваги, хоча Лизавета Іванівна була сто разів миліша за нахабних і холодних наречених, біля яких вони ввивались. Скільки разів, залишаючи тихенько нудну і пишну вітальню, вона йшла плакати в бідній своїй кімнаті, де стояли ширми, обклеєні шпалерами, комод, дзеркальце та фарбоване ліжко, і де сальна свічка темно горіла в мідному шандалі!
Одного разу, - це сталося два дні після вечора, описаного на початку цієї повісті, і за тиждень перед тією сценою, на якій ми зупинилися, - одного разу Лизавета Іванівна, сидячи під віконцем за п'яльцями, ненароком глянула на вулицю, і побачила молодого інженера, що стоїть. нерухомо й очима, що застряг, до її віконця. Вона опустила голову і знову зайнялася роботою; через п'ять хвилин глянула знову, - молодий офіцер стояв на тому самому місці. Не маючи звички кокетувати з перехожими офіцерами, вона перестала дивитися на вулицю, і шила близько двох годин, не підводячи голови. Подали обідати. Вона встала, почала прибирати свої п'яльці, і, ненароком глянувши на вулицю, знову побачила офіцера. Це видалося їй досить дивним. Після обіду вона підійшла до віконця з почуттям деякого занепокоєння, але вже офіцера не було, - і вона про нього забула.
Дня через два, виходячи з графинею сідати в карету, вона знову побачила його. Він стояв біля самого під'їзду, закривши обличчя бобровим коміром: чорні очі його виблискували з-під капелюха. Лизавета Іванівна злякалася, сама не знаючи чого, і сіла в карету з невимовним трепетом.
Повернувшись додому, вона підбігла до віконця, - офіцер стояв на колишньому місці, глянувши на неї: вона відійшла, мучившись цікавістю і хвилюється почуттям, для неї зовсім новим.
З того часу не минало дня, щоб юнак, у певний час, не з'являвся під вікнами їхнього будинку. Між ним та нею заснувалися необумовлені зносини. Сидячи на своєму місці за роботою, вона відчувала його наближення, - піднімала голову, дивилася на нього з кожним днем і далі. Молодий чоловік, здавалося, був за те їй вдячний: вона бачила гострим поглядом молодості, як швидкий рум'янець покривав його бліді щоки щоразу, коли їх зустрічалися. Через тиждень вона йому посміхнулася.
Коли Томський запитав дозволу надати графині свого приятеля, серце бідної дівчини забилося. Але дізнавшись, що Нарумів не інженер, а кінногвардієць, вона жалкувала, що нескромним питанням висловила свою таємницю вітряному Томському.
Герман був син обрусілого німця, що залишив йому маленький капітал. Будучи твердо переконаний у необхідності зміцнити свою незалежність, Герман не стосувався і відсотків, жив однією платнею, не дозволяв собі найменшої забаганки. Втім, він був потайливий і честолюбний, і товариші його рідко мали нагоду посміятися над його зайвою ощадливістю. Він мав сильні пристрасті та вогняну уяву, але твердість врятувала його від звичайних помилок молодості. Так, наприклад, будучи в душі гравець, ніколи не брав він карти в руки, бо розрахував, що його стан не дозволяло йому (як казав він) жертвувати необхідним з надією придбати зайве, - а тим часом, цілі ночі просиджував за картковими столами, і слідував з гарячковим трепетом за різними обертами гри.
Анекдот про три карти сильно подіяв на його уяву, і цілу ніч не виходив із його голови. - Що, якщо, думав він другого дня ввечері, блукаючи Петербургом: що, коли стара графиня відкриє мені свою таємницю! - або призначить мені ці три вірні карти! Чому ж не спробувати свого щастя?.. Здатись їй, підбитися в її милість, - мабуть, стати її коханцем, - але на це все потрібен час - а їй вісімдесят сім років, - вона може померти за тиждень, - за два дні! .. Та й самий анекдот?.. Чи можна йому вірити?.. Ні! розрахунок, поміркованість і працьовитість: ось мої три вірні карти, ось що потроїть, всеміряє мій капітал, і принесе мені спокій і незалежність! -
Розмірковуючи таким чином, він опинився в одній з головних вулиць Петербурга, перед будинком старовинної архітектури. Вулиця була заставлена екіпажами, карети одна за одною котилися до освітленого під'їзду. З карет щохвилини витягувалися то струнка нога молодої красуні, то гримуча ботфорта, то смугаста панчоха та дипломатичний черевик. Шуби і плащі миготіли повз великого швейцара. Герман зупинився.
Чий це будинок? - Запитав він у кутового будочника.
Графіні ***, - відповів будочник.
Герман затремтів. Дивовижний анекдот знову представився його уяві. Він став ходити біля будинку, думаючи про його господиню і про чудову її здатність. Пізно вернувся він у покірний свій куточок; довго не міг заснути, і, коли сон опанував, йому примарилися карти, зелений стіл, стоси асигнацій і купи червінців. Він ставив карту за картою, гнув кути рішуче, вигравав безупинно, і загрібав до себе золото, і клав асигнації до кишені. Прокинувшись уже пізно, він зітхнув про втрату свого фантастичного багатства, пішов знову блукати містом, і знову опинився перед будинком графині. Невідома сила, здавалося, приваблювала його. Він зупинився і почав дивитися на вікна. В одному побачив він чорняву голівку, нахилену, мабуть, над книгою або над роботою. Головка підвелася. Герман побачив свіже личко і чорні очі. Ця хвилина вирішила його долю.
Розділ III
Vous m'écrivez, mon ange, de lettres de 4 pages plus vite que je ne puis les lire. (*) Листування.
Тільки Лизавета Іванівна встигла зняти капот і капелюх, як уже графиня послала за нею, і веліла знову подавати карету. Вони пішли сідати. У той самий час, як два лакеї підняли стару й просунули в дверцята, Лизавета Іванівна біля самого колеса побачила свого інженера; він схопив її руку; вона не могла схаменутися від переляку, молодик зник: лист залишився в її руці. Вона сховала його за рукавичку, і всю дорогу нічого не чула і не бачила. Графіня мала звичай щохвилини робити в кареті питання: хто це з нами зустрівся? - як звуть цей міст? - що там написано на вивісці? Лизавета Іванівна цього разу відповідала навмання і не в попад, і розсердила графиню.
Що з тобою сталося, моя мати! Стовпняк на тебе знайшов, чи що? Ти мене чи не чуєш чи не розумієш?.. Слава богу, я не картую, і з розуму ще не вижила!
Лизавета Іванівна її не слухала. Повернувшись додому, вона побігла до своєї кімнати, вийняла з-за рукавички листа: він був незапечатаний. Лизавета Іванівна його прочитала. Лист містив у собі освідчення в коханні: він був ніжний, шанобливий і слово-в-слово взято з німецького роману. Але Лизавета Іванівна по-німецьки не вміла і була дуже задоволена.
Проте прийнятий нею лист турбував її надзвичайно. Вперше вона входила в таємні, тісні зносини з молодим чоловіком. Його зухвалість жахала її. Вона дорікала собі в необережній поведінці, і не знала, що робити: чи перестати сидіти біля вікна, і неуважністю охолодити в молодому офіцері полювання на подальші переслідування? - чи надіслати йому листа? - чи відповідати холодно та рішуче? Їй не було з ким порадитися, у неї не було ні подруги, ні наставниці. Лизавета Іванівна наважилася відповідати.
Вона сіла за письмовий столик, взяла перо, папір - і задумалася. Кілька разів починала вона свого листа, і рвала його: то вирази здавались їй надто поблажливими, то надто жорстокими. Нарешті, їй вдалося написати кілька рядків, якими вона залишилася задоволена. "Я впевнена", писала вона, "що ви маєте чесні наміри, і що ви не хотіли образити мене необдуманим вчинком; але знайомство наше не повинно розпочатися таким чином. Повертаю вам лист ваш, і сподіваюся, що не буду надалі мати причини скаржитися на незаслужену непошану».
На другий день, побачивши йдучого Германна, Лизавета Іванівна встала з-за п'яльців, вийшла в залу, відчинила кватирку, і кинула листа на вулицю, сподіваючись на спритність молодого офіцера. Герман підбіг, підняв його, і увійшов до кандитерської крамниці. Зірвавши печатку, він знайшов свого листа, і відповідь Лизавети Іванівни. Він того й чекав і повернувся додому, дуже зайнятий своєю інтригою.
Три дні після того, Лизаветі Іванівні молоденька, швидкоока мамзель принесла записочку з модної лавки. Лизавета Іванівна відкрила її з занепокоєнням, передбачаючи фінансові вимоги, і раптом дізналася руку Германна.
Ви, душенько, помилилися, - сказала вона: - Ця записка не до мене.
Ні, точно до вас! - відповіла смілива дівчина, не приховуючи лукавої посмішки. - Дозвольте прочитати!
Лизавета Іванівна пробігла записку. Герман вимагав побачення.
Не може бути! - сказала Лизавета Іванівна, злякавшись і поспішності вимог, і способу, ним вжитого. - Це писано не до мене! - І розірвала листа у дрібні шматочки.
Коли лист не до вас, навіщо ви його розірвали? - сказала мамзель: - я повернула б його тому, хто його послав.
Будь ласка, душенька! - сказала Лизавета Іванівна, спалахнувши від її зауваження: - Уперед до мене записок не носите. А тому, хто вас послав, скажіть, що йому має бути соромно.
Але Герман не вгамувався. Лизавета Іванівна щодня отримувала від нього листи, то тим чи іншим чином. Вони вже не були перекладені з німецької. Герман їх писав, натхненний пристрасті, і говорив мовою, йому властивою: у них виражалися і непохитність його бажань, і безлад неприборканої уяви. Лизавета Іванівна вже не думала їх відсилати: вона впивалася ними; стала на них відповідати, - і її записки час від часу ставали довшими і ніжнішими. Нарешті, вона кинула йому у віконце наступного листа:
- «Сьогодні бал у ***ського посланця. Графиня там буде. Ми залишимося годин до другої. Ось вам нагода побачити мене наодинці. Коли графиня поїде, її люди, мабуть, розійдуться, в сінях залишиться швейцар, але і він звичайно йде в свою комірчину. Приходьте о пів на дванадцяту. Ідіть прямо на сходи. Коли ви знайдете когось у передній, то ви запитаєте, чи вдома графиня. Вам скажуть ні, і робити нічого. Ви повинні будете повертатися. Але мабуть ви не зустрінете нікого. Дівчата сидять у себе, всі в одній кімнаті. З передньої ступайте ліворуч, йдіть все прямо до графині спальні. У спальні за ширмами побачите дві маленькі двері: праворуч у кабінет, куди графиня ніколи не входить: ліворуч у коридор, і тут же вузенькі кручені сходи: вона веде до моєї кімнати».
Германн трепетал.як тигр, чекаючи на призначений час. О десятій годині вечора він уже стояв перед будинком графині. Погода була жахлива: вітер вив, мокрий сніг падав пластівцями; ліхтарі світилися тьмяно; вулиці були порожні. Зрідка тягнувся Ванька на худій шкапі своїй, виглядаючи запізнілого сідока. - Германн стояв у одному сюртуку, не відчуваючи ні вітру, ні снігу. Нарешті графиніну карету подали. Германн бачив, як лакеї винесли під руки згорблену стару, загорнуту в шубу соболя, і як слідом за нею, в холодному плащі, з головою, прибраною свіжими квітами майнула її вихованка. Дверцята зачинилися. Карета важко покотилася пухким снігом. Швейцар замкнув двері. Вікна згасли. Германн став ходити біля спорожнілого будинку: він підійшов до ліхтаря, глянув на годинник, - було двадцять хвилин на дванадцяту. Він залишився під ліхтарем, глянувши на годинникову стрілку і вичікуючи решту хвилин. Рівно о пів на дванадцяту Германн ступив на графині ганок і зійшов у яскраво освітлені сіни. Швейцара не було. Герман збіг сходами, відчинив двері в передню, і побачив слугу, що сплявся під лампою, у старовинних, забруднених кріслах. Легким і твердим кроком Герман пройшов повз нього. Зали та вітальня були темні. Лампа слабо висвітлювала їх із передньої. Германн увійшов до спальні. Перед ківотом, сповненим старовинних образів, теплилася золота лампада. Полинялі штофні крісла і дивани з пуховими подушками, з позолотою, що зійшла, стояли в сумній симетрії біля стін, оббитих китайськими шпалерами. На стіні висіло два портрети, писані в Парижі m-me Lebrun (*) . Один з них зображував чоловіка років сорока, рум'яного та повного, у світлозеленому мундирі та з зіркою; другий - молоду красуню з орлиним носом, з зачесаними скронями і з трояндою в пудреному волоссі. По всіх кутках стирчали фарфорові пастушки, столовий годинник роботи славного Leroy (*), коробочки, рулетки, віяла і різні дамські іграшки, винайдені наприкінці минулого століття разом із Монгольф'єровою кулею та Месмеровим магнетизмом. Герман пішов за ширми. За ними стояло маленьке залізне ліжко; праворуч були двері, що вели до кабінету; ліворуч, інша в коридор. Герман її відчинив, побачив вузькі, кручені сходи, які вели до кімнати бідної вихованки... Але він повернувся і зайшов у темний кабінет.
Час йшов повільно. Все було тихо. У вітальні пробило дванадцять; по всіх кімнатах годинник один за одним продзвонив дванадцять - все змовкло знову. Германн стояв, притуляючись до холодної грубки. Він був спокійний; серце його билося рівно, як у людини, що зважилася на щось небезпечне, але необхідне. Годинник пробив першу і другу годину ранку, - і він почув далекий стукіт карети. Мимовільне хвилювання заволоділо ним. Карета під'їхала та зупинилася. Він почув стукіт підніжки, що опускається. У хаті заметушилися. Люди побігли, пролунали голоси і будинок освітився. У спальню вбігли три старі покоївки, і графиня, ледь жива, увійшла, і опустилася в крісла вольтерів. Германн дивився в щілинку: Лизавета Іванівна пройшла повз нього. Германн почув її квапливі кроки сходами її сходів. У серці його озвалося щось схоже на докор сумління, і знову замовкло. Він скам'янів.
Графіня почала роздягатися перед дзеркалом. Відкололи з неї чепець, прикрашений трояндами; зняли напудрену перуку з її сивої і щільно остриженої голови. Булавки дощем сипалися біля неї. Жовта сукня, шита сріблом, впала до її розпухлих ніг. Германн був свідком огидних таїнств її туалету: нарешті, графиня залишилася в спальній кофті і нічному чепці: у цьому вбранні, більш властивому її старості, вона здавалася менш жахлива і потворна.
Як і всі старі люди взагалі, графиня страждала на безсоння. Роздягнувшись, вона сіла біля вікна у вольтерові крісла, і відіслала покоївок. Свічки винесли, кімната знову освітлилася однією лампадою. Графіня сиділа вся жовта, ворушачи відвислими губами, гойдаючись праворуч і ліворуч. У каламутних очах її зображувалась досконала відсутність думки; дивлячись на неї, можна було б подумати, що хитання страшної бабусі відбувалося не від її волі, а за дією прихованого гальванізму.
Раптом це мертве обличчя змінилося невимовно. Губи перестали ворушитися, очі пожвавішали: перед графинею стояв незнайомий чоловік.
Не лякайтеся, заради бога, не лякайтеся! - сказав він виразним і тихим голосом. - Я не маю наміру шкодити вам; я прийшов благати вас про одну ласку.
Стара мовчки дивилася на нього і, здавалося, його не чула. Германн уявив, що вона глуха, і нахилившись над її вухом, повторив їй те саме. Стара мовчала, як і раніше.
Ви можете, - продовжував Герман, - скласти щастя мого життя, і воно нічого не буде вам коштувати: я знаю, що ви можете вгадати три карти поряд...
Герман зупинився. Графіня, здавалося, зрозуміла, чого від неї вимагали; здавалося, вона шукала слів для відповіді.
Це був жарт, - сказала вона нарешті: - Клянуся вам! це був жарт!
Цим нема чого жартувати, - заперечив сердито Герман. - Згадайте Чаплицького, якому ви допомогли відігратися.
Графиня мабуть зніяковіла. Риси її зобразили сильний рух душі, але вона незабаром впала в колишню байдужість.
Чи можете ви, - продовжував Герман, - призначити мені ці три вірні карти?
Графіня мовчала; Герман продовжував:
Для кого вам берегти вашу таємницю? Для онуків? Вони багаті і так; вони ж не знають і ціни на гроші. Моту не допоможуть ваші три карти. Хто не вміє берегти батьківську спадщину, той таки помре в злиднях, незважаючи на якісь демонські зусилля. Я не мот; я знаю ціну грошам. Ваші три карти для мене не пропадуть. Ну!
Він зупинився, і з трепетом чекав на її відповідь. Графіня мовчала; Герман став навколішки.
Якщо колись, - сказав він, - серце ваше знало почуття любові, якщо ви пам'ятаєте її захоплення, якщо ви хоч раз усміхнулися при плачі новонародженого сина, якщо щось людське билося колись у грудях ваших, то благаю вас почуттями дружини , коханки, матері, - усім, що не є святого в житті - не відмовте мені в моєму проханні! - Відкрийте мені вашу таємницю! - що вам у ній?.. Може, вона пов'язана з жахливим гріхом, із згубою вічного блаженства, з диявольським договором... Подумайте: ви старі; жити вам уже недовго, - я готовий взяти ваш гріх на свою душу. Відкрийте мені лише вашу таємницю. Подумайте, що щастя людини у ваших руках; що не тільки я, але діти мої, онуки та правнуки благословлять вашу пам'ять і шануватимуть її як святиню...
Стара не відповідала жодного слова.
Герман встав.
Стара відьма! - сказав він, стиснувши зуби: - то я ж примушу тебе відповідати...
Із цим словом він вийняв з кишені пістолет.
Побачивши пістолет графиня вдруге виявила сильне почуття. Вона закивала головою, і підняла руку, ніби затуляючись від пострілу... Потім покотилася горілиць... і залишилася нерухома.
Перестаньте діти, - сказав Герман, взявши її руку. - Запитую останній раз: чи хочете мені призначити ваші три карти? - так чи ні?
Графиня не відповідала. Герман побачив, що вона померла.
Розділ IV
7 Mai 18** Homme sans mœurs et sans religion! (*) Листування.
Лизавета Іванівна сиділа у своїй кімнаті, ще в своєму бальному вбранні, занурена в глибокі роздуми. Приїхавши додому, вона поспішала відправити заспану дівку, яка неохоче пропонувала їй свою послугу, - сказала, що роздягнеться сама, і з трепетом увійшла до себе, сподіваючись знайти там Германна, і бажаючи не знайти його. З першого погляду вона переконалася в його відсутності, і дякувала долі за перешкоду, що завадила їхньому побаченню. Вона сіла, не роздягаючись, і стала нагадувати всі обставини, в таку коротку пору і так далеко її заманили. Не минуло трьох тижнів з того часу, як вона вперше побачила у віконце молодого чоловіка, - і вже вона була з ним у листуванні, - і він встиг витребувати від неї нічне побачення! Вона знала ім'я його, тому що деякі з його листів були їм підписані; ніколи з ним не говорила, не чула його голоси, ніколи про нього не чула... до цього вечора. Дивна справа! Того вечора, на балі, Томський, дуючись на молоду князівну Поліну ***, яка, як звичайно, кокетувала не з ним, бажав помститися, надаючи байдужість: він покликав Лизавету Іванівну, і танцював з нею нескінченну мазурку. Весь час жартував він над її пристрастю до інженерних офіцерів, запевняв, що він знає набагато більше, ніж можна було їй припускати, і деякі з його жартів були так вдало спрямовані, що Єлизавета Іванівна думала кілька разів, що її таємниця була йому відома.
Від кого ви це знаєте? - спитала вона, сміючись.
Від приятеля відомої вам особи, - відповів Томський: - людину дуже чудову!
Хто ж ця чудова людина?
Його звуть Германом.
Лизавета Іванівна не відповідала нічого, але її руки та ноги померзли...
Цей Германн, - продовжував Томський, - істинно романічне обличчя: у нього профіль Наполеона, а душа Мефістофеля. Я думаю, що на його совісті принаймні три лиходійства. Як ви зблідли!
У мене голова болить... Що ж казав вам Герман, - чи як пак його?..
Герман дуже незадоволений своїм приятелем: він каже, що на його місці він вчинив би зовсім інакше ... Я навіть вважаю, що Герман сам має на вас види, принаймні він дуже небайдуже слухає закохані вигуки свого приятеля.
Та де ж він мене бачив?
У церкві, може, на гулянні!.. Бог його знає! може бути у вашій кімнаті, під час вашого сну: від нього стане...
Три жінки з питаннями, що підійшли до них - oubli ou regret? (*) - перервали розмову, яка ставала болісно цікавою для Лизавети Іванівни.
Жінка, обрана Томським, була сама княжна ***. Вона встигла з ним порозумітися, оббігши зайве коло і зайвий раз покрутившись перед своїм стільцем. — Томський, повернувшись на своє місце, вже не думав ні про Герману, ні про Лизавету Іванівну. Вона неодмінно хотіла відновити перервану розмову; але мазурка скінчилася, і незабаром після старої графині поїхала.
Слова Томського були не що інше, як мазуркова балаканина, але вони глибоко занурилися в душу молодої мрійниці. Портрет, накиданий Томським, схожий із зображенням, складеним нею самою, і, завдяки новітнім романам, це вже вульгарне обличчя, лякало і полонило її уяву. Вона сиділа, склавши хрестом голі руки, нахиливши на відкриті груди голову, ще прибрану квітами... Раптом двері відчинилися, і Герман увійшов. Вона затремтіла...
Де ж ви були? - спитала вона зляканим пошепки.
У спальні у старої графині, - відповів Герман: - Я зараз від неї. Графиня вмерла.
Боже мій!.. що ви кажете?..
І здається, – продовжував Герман, – я причиною її смерті.
Лизавета Іванівна глянула на нього, і слова Томського пролунали в її душі: у цієї людини принаймні три лиходійства на душі! Герман сів на віконце біля неї, і все розповів. Лизавета Іванівна вислухала його з жахом. Отже ці пристрасні листи, ці полум'яні вимоги, це зухвале, завзяте переслідування, все це було не кохання! Гроші, - ось чого хотіла його душа! Не вона могла вгамувати його бажання і ощасливити його! Бідолашна вихованка була не що інше, як сліпа помічниця розбійника, вбивці старої її благодійниці! Германн дивився на неї, мовчки: серце його також мучилося, але ні сльози бідної дівчини, ні дивовижна краса її прикрості не турбували суворої душі його. Він не відчував докору сумління при думці про мертву стару. Одне його жахало: безповоротна втрата таємниці, від якої чекала збагачення.
Ви чудовисько! - сказала нарешті Лизавета Іванівна.
Я не хотів її смерті, - відповів Герман: - Пістолет мій не заряджений.
Вони замовкли.
Ранок настав. Лизавета Іванівна погасила свічку, що догорала: бліде світло осяяло її кімнату. Вона витерла заплакані очі, і підняла їх на Германна: він сидів на віконці, склавши руки і грізно насупившись. У цьому становищі дивовижно нагадав він портрет Наполеона. Ця подібність вразила навіть Лизавету Іванівну.
Як вийти з дому? - сказала нарешті Лизавета Іванівна. - Я думала провести вас по таємних сходах, але треба йти повз спальні, а я боюся.
Розкажіть мені, як знайти ці потаємні сходи; я вийду.
Лизавета Іванівна встала, вийняла з комода ключ, вручила його Германові і дала йому докладне настанову. Германн потиснув її холодну, нерозділене руку, поцілував її нахилену голову, і вийшов.
Він спустився вниз крученими сходами, і ввійшов знову до спальні графині. Мертва стара сиділа, скам'янівши; обличчя її виражало глибокий спокій. Герман зупинився перед нею, довго дивився на неї, ніби бажаючи переконатися в жахливій істині; нарешті увійшов до кабінету, обмацав за шпалерами двері, і став сходити темними сходами, хвилюваний дивними почуттями. По цих самих сходах, думав він, може років шістдесят тому, у цю саму спальню, в таку ж годину, в шитому каптані, причесаний à l'oiseau royal, притискаючи до серця трикутний свій капелюх, прокрадався молодий щасливець, давно вже зітлілий у могилі, а серце старої його коханки сьогодні перестало битися...
Під сходами Герман знайшов двері, які відімкнув тим же ключем, і опинився в наскрізному коридорі, що вивів його на вулицю.
Розділ V
Цієї ночі прийшла до мене покійниця баронеса фон-В***. Вона була вся в білому, і сказала мені: «Здрастуйте, пане раднику!» Шведенборг.
Три дні після фатальної ночі, о дев'ятій годині ранку, Германн вирушив у *** монастир, де мали відспівувати тіло покійної графині. Не відчуваючи каяття, він не міг однак заглушити голос совісті, який твердив йому: ти вбивця старої! Маючи мало істинної віри, він мав безліч забобонів. Він вірив, що мертва графиня могла мати шкідливий вплив на його життя, і вирішив з'явитися на її похорон, щоб випросити у неї прощення.
Церква була сповнена. Герман насилу міг пробратися крізь натовп народу. Труна стояла на багатому катафалку під оксамитовим балдахіном. Померла лежала в ньому з руками, складеними на грудях, у мереживному чепці і в білій атласній сукні. Навколо стояли її домашні: слуги в чорних каптанах з гербовими стрічками на плечі і зі свічками в руках; родичі в глибокому жалобі, - діти, онуки та правнуки. Ніхто не плакав; сльози були б - une affectation (*). Графіня була така стара, що смерть її нікого не могла вразити, і що її родичі давно дивилися на неї, як на віджилу. Молодий архієрей вимовив надгробок. У простих і зворушливих висловлюваннях представив він мирне успіння праведниці, якій довгі роки були тихим, зворушливим приготуванням до християнської кончини. «Ангел смерті знайшов її, - сказав оратор, - що не спить у помислах благих і в очікуванні нареченого півночі». Служба відбулася з сумною пристойністю. Родичі перші пішли прощатись із тілом. Потім рушили й численні гості, які приїхали вклонитися тій, яка так давно була учасницею в їхніх суєтних розвагах. Після них і усі домашні. Нарешті наблизилась стара панська пані, ровесниця покійниці. Дві молоді дівчата вели її під руки. Вона не могла вклонитися до землі, - і одна пролила кілька сліз, поцілувавши холодну руку пані своєї. Після неї Герман наважився підійти до труни. Він вклонився в землю, і кілька хвилин лежав на холодній підлозі, посипаній ялинником. Нарешті підвівся, блідий як сама покійниця, зійшов на щаблі катафалка і нахилився... В цю мить здалося йому, що мертва глузливо глянула на нього, примружуючи одним оком. Германн, поспішно подавшись назад, оступився, і горілиць грянувся об землю. Його підняли. У той самий час Лизавету Іванівну зомліли на паперть. Цей епізод обурив на кілька хвилин урочистість похмурого ритуалу. Між відвідувачами піднялося глухе ремствування, а худорлявий камергер, близький родич покійниці, шепнув на вухо англійцю, що стояв біля нього, що молодий офіцер її побічний син, на що англієць відповідав холодно: Oh?
Цілий день Герман був надзвичайно засмучений. Обідаючи в усамітненому шинку, він, проти звичаю свого, пив дуже багато, сподіваючись заглушити внутрішнє хвилювання. Але вино ще більше палило його уяву. Повернувшись додому, він кинувся, не роздягаючись, на ліжко і міцно заснув.
Він прокинувся вже вночі: місяць осяяв його кімнату. Він глянув на годинник: було без чверті зо три. Сон у нього пройшов; він сів на ліжко, і думав про похорон старої графині.
У цей час хтось з вулиці глянув до нього у віконце, і одразу відійшов. Герман не звернув на те жодної уваги. За хвилину почув він, що відчиняли двері в передній кімнаті. Германн думав, що денщик його, п'яний за своїм звичаєм, повертався з нічної прогулянки. Але він почув незнайому ходу: хтось ходив, тихо човгаючи туфлями. Двері відчинилися, увійшла жінка в білій сукні. Герман прийняв її за свою стару годувальницю, і здивувався, що могло привести її в таку пору. Але біла жінка, ковзнувши, опинилася раптом перед ним, - і Герман впізнав графиню!
Я прийшла до тебе проти своєї волі, - сказала вона твердим голосом: - але мені наказано виконати твоє прохання. Трійка, сімка і туз виграють тобі поряд, - але для того, щоб ти на добу більше однієї карти не ставив, і щоб на все життя вже потім не грав. Прощаю тобі мою смерть з тим, щоб ти одружився з моєю вихованою Лизаветою Іванівною...
З цим словом вона тихо повернулася, пішла до дверей, і зникла, човгаючи туфлями. Герман чув, як грюкнули двері в сінях, і побачив, що хтось знову подивився до нього у віконце.
Герман довго не міг схаменутися. Він вийшов до іншої кімнати. Денник його спав на підлозі; Герман насилу його добудився. Денщик був п'яний зазвичай: від нього не можна було добитися ніякого толку. Двері в сіни були замкнені. Герман повернувся до своєї кімнати, засвітив свічку, і записав своє бачення.
Глава VI
Дві нерухомі ідеї не можуть разом існувати в моральній природі, так само, як два тіла не можуть у фізичному світі займати одне й те саме місце. Трійка, сімка, туз - незабаром затулили в уяві Германна образ мертвої старої. Трійка, сімка, туз - не виходили з голови і ворушилися на його губах. Побачивши молоду дівчину, він казав: - Яка вона струнка!.. Справжня трійка червона. У нього питали: котра година, він відповідав: - Без п'яти хвилин сімка. - Кожен пузастий чоловік нагадував йому туза. Трійка, сімка, туз - переслідували його уві сні, приймаючи всі можливі види: трійка цвіла перед ним в образі пишного грандіфлору, сімка уявлялася готичною брамою, туз величезним павуком. Всі думки його злилися в одну, - скористатися таємницею, що дорого йому коштувала. Він почав думати про відставку та подорож. Він хотів у відкритих ігрецьких будинках Парижа змусити скарб біля зачарованої удачі. Випадок позбавив його клопоту.
У Москві склалося суспільство багатих гравців, під головуванням славного Чекалінського, який провів все століття за картами і нажив колись мільйони, виграючи векселі та програючи чисті гроші. Довготривала досвідченість заслужила йому довіреність товаришів, а відкритий дім, славний кухар, ласкавість і веселість набули пошани публіки. Він приїхав до Петербурга. Молодь до нього наринула, забуваючи бали для карт і віддаючи перевагу спокусам фараона перед спокусами тяганини. Нарумов привіз Германна.
Вони пройшли низку чудових кімнат, наповнених поштивими офіціантами. Кілька генералів та таємних радників грали у віст; молоді люди сиділи, розвалившись на штофних диванах, їли морозиво та курили люльки. У вітальні за довгим столом, біля якого тіснилося чоловік двадцять гравців, сидів господар і кидав банк. Він був чоловік років шістдесяти, найповажнішої зовнішності; голова вкрита була срібною сивиною; повне і свіже обличчя зображало добродушність; очі блищали, жваві усмішкою. Нарумов уявив йому Германна. Чекалинський дружньо потис йому руку, просив не церемонитися, і продовжував метати.
Талля тривала довго. На столі стояло понад тридцять карт.
Чекалинський зупинявся після кожного прокидки, щоб дати граючим час розпорядитися, записував програш, чемно вслухався в їхні вимоги, ще більш чемно відгинав зайвий кут, загинається розсіяною рукою. Нарешті талья скінчилася. Чекалинський склав карти, і приготувався метати іншу.
Дозвольте поставити карту, - сказав Герман, простягаючи руку з-за товстого пана, який тут же пантив. Чекалинський посміхнувся і вклонився мовчки на знак покірної згоди. Нарумов, сміючись, привітав Германна з дозволом довгострокового посту, і побажав йому щасливого початку.
Іде! - сказав Герман, написавши крейдою куш над своєю картою.
Скільки з? - спитав, примружуючись, банкомет: - Вибачте, я не дивлюся.
Сорок сім тисяч, - відповів Герман.
Наступного вечора Герман з'явився знову біля столу. Усі на нього чекали. Генерали і таємні радники залишили свій віст, щоб бачити таку незвичайну гру. Молоді офіцери зіскочили з диванів; всі офіціанти зібралися у вітальні. Усі обступили Германна. Інші гравці не поставили своїх карт, з нетерпінням чекаючи, чим він скінчить. Германн стояв біля столу, готуючись один понтувати проти блідого, але все усміхненого Чекалінського. Кожен роздрукував колоду карток. Чекалинський тримав. Герман зняв, і поставив свою карту, покривши її стосом банківських квитків. Це було схоже на поєдинок. Глибоке мовчання царювало довкола.
Чекалинський став метати, руки його тряслися. Праворуч лягла жінка, ліворуч туз.
Туз виграв! - сказав Герман, і відкрив свою карту.
Жінка ваша вбита, - сказав ласкаво Чекалинський.
Герман здригнувся: насправді замість туза в нього стояла пікова дама. Він не вірив своїм очам, не розуміючи, як міг він обернутися.
Цієї хвилини йому здалося, що пікова дама примружилася і посміхнулася. Незвичайна подібність вразила його...
Стара! - закричав він з жахом.
Чекалинський потяг до себе програні квитки. Герман стояв нерухомо. Коли відійшов він від столу, зчинився гучний гомін. - Славно спонтував! говорили гравці. - Чекалинський знову становив карти: гра пішла своєю чергою.
Висновок
Герман збожеволів. Він сидить в Обухівській лікарні в 17-му номері, не відповідає ні на які питання, і бурмить надзвичайно скоро: - Трійка, сімка, туз! Трійка, сімка, дама!
Лизавета Іванівна вийшла заміж за дуже люб'язного хлопця; він десь служить і має порядний стан: він син колишнього управителя у старої графині. У Лизавети Іванівни виховується бідна родичка.
Томський зроблений у ротмістри і одружується з князівною Поліною.
Примітки
la Vénus moscovite - московську Венеру. (Франц.)
Au jeu de la Reine - на карткову гру у королеви (франц.)
Il paraît que monsieur est décidément pour les suivantes. - Que voulez-vous, madame? Elles sont plus fraîches. - Ви, здається, рішуче віддаєте перевагу камеристкам. - Що робити? Вони свіже. (Франц.)
Grand" maman - бабуся. (Франц.)
Bon jour, mademoiselle Lise. - Здрастуйте, Ліза. (Франц.)
Paul-Павло(франц.)
Vis-à-vis - пари (в контрдансі). (Франц.)
Vous m'écrivez, mon ange, de lettres de 4 pages plus vite que je ne puis les lire. - Ви пишете мені, мій ангел, листи по чотири сторінки швидше, ніж я встигаю їх прочитати. (Франц.)
M-me Lebrun - пані Лебрен.(франц.)
Leroy - Леруа(франц.)
7 Mai 18**
Homme sans mœurs et sans religion!
7 травня 18**.
Людина, яка не має жодних моральних правил і нічого святого!(франц.)
Oubli ou regret? - забуття чи жаль? (франц.)
à l’oiseau royal - «королівським птахом» («журавлем», тобто з шапочкою набакир). (Франц.)
Une affectation - удавання. (Франц.)
Завантаження...
